Розділ 6

Ревність. Презирство. Якась дивна злість. Калейдоскоп почуттів та думок в момент, коли прийшла ця Дар’я, перевищував усі норми, що може відчувати людина… В рази перевищував.

Я, здається, закипаю всередині. Чортова закоханість. Чортів учитель.

Не можу справитись і почати нормально, а головне — тверезо думати.

Вдих глибше. Ще… І знову.

Ян вільна, доросла людина. Він мені ніхто. Так, саме так потрібно. 

Але, недивлячись на це, я хочу, аби він став усім. Фу-у, надто ванільно. Надто по-дівчачому.

Хочу, аби він дійсно став ніким. Так краще, правильніше.

— Єлено, з тобою все гаразд? Ти дуже почервоніла, — здригаюсь від його доторку до спини. Знову розсип сиріток і аромат одеколону, який дурманить розум. Знову Ян так близько.

— Т-так, все в порядку, — якось та й відповідаю, та Ян чомусь насупився від мого вигляду.

— Може, тобі води? — дівчина встряє в розмову, але на її обличчі не видно зловтішання, вона дійсно пропонує попити з хороших намірів.

— Якщо можна. Дякую, Дар’є, — криво посміхаюсь. Яка ж я дурепа. Ні з того ні з сього невзлюбила її, але Дар’я не винна, що я закохалась у Яна. До речі, я так і не знаю, хто вона.

— Немає за що. Тобі вже краще?

— Так, вже все добре, — дивно, але тепер вона не здається мені такою поганою. Що це за дивні перепади настрою?

— Ну, раз так, то продовжимо заняття. І, Дар’є, зроби таку милість, будь ласка, приходити вчасно. У нас залишилось лише пів години, — настрій Яна так швидко і неочікувано став з грайливого серйозним, що я навіть замешкалась. Таким тоном він завжди заспокоював хлопчаків, коли вони дуріли. І завжди від такої інтонації мені ставало не по собі. Як диктатор якись, їй Богу.

— Яне Володимировичу, мене вчителька фізики затримала. Я не винна, — Дар’я також якось знітилась.

— Минулого разу тебе затримав математик. Мені ставити ставки, хто буде наступного? — навіть мене ніби облило холодною хвилею. Що на нього найшло?

— У середу ви у нас маєте останній урок. Тому тут зрозуміло, — я вже очікувала вибух від Яна, але він тільки усміхнувся, і, здається, я бачила, як мужчина закотив очі.

Що це з ним? Здається, не тільки у мене перепади настрою. І точно, що Ян спілкується так з усіма. Сміється і жартує.

Може, це по-дурному, але я до останнього сподівалась, що так вчитель робить лише зі мною. Точніше, моє наївне серце вірило, що я така одна. Особлива, що можу прирікатись і бути язвочкою.

Але ні.

А шкода, дуже шкода.

— Єлено, вертайся з Норвегії, у нас тут справи важливіші, — Ян нагло посміхався. Здавалось би, чому тут радіти? Але ж він згадав, куди саме я хочу. Дрібниця, але ж як приємно.

— Я тут.

— Уже повернулась? Магнітик мені не привезла?

— Вибачте, Яне Володимировичу, не встигла. Ви мене якраз покликали в той момент.

— Удар в саме серце, — вчитель драматично приклав руку до грудної клітки, на що я тільки широко посміхнулась, дивлячись йому в очі. — До речі, зараз якраз будем говорити про всю кровоносну систему.

— А що у вас в серці, Яне Володимировичу? — різко повертаюсь на Дар’ю. Дівчина тільки грайливо посміхається, стріляючи очима. Ого, видно, не тільки я зазіхнула на вчителя. Сподіваюсь, я не виглядаю так по-дурному.

— Ну, як що… Клапани, шлуночки, передсердя. Левченко, ти що, біологію у восьмому класі зовсім не вчила? Чи знання за помахом накладних війок десь розлетілись? — або Ян не зрозумів питання, або дав зрозуміти, що Дар’я перейшла межу. Але не пожартувати з зовнішнього вигляду дівчини він не міг. Смішно, мені навіть сподобалось.

— Я не про це, а про почуття. У вас є дама серця? — все ніяк не заспокоювалась дівчина. Вона, або звикла до жартів у свою сторону, або вирішила пропустити це поміж вух лише через те, що мовив-то Ян.

— Дама серця, Левченко, — це червова. Є ще пікова, бубнова, хрестова. Я зрозуміло пояснив? — мужчина подарував Дар’ї такий погляд, що вона аж сковнтула слюну, дивлячись переляканим поглядом. Очі Яна практично почорніли, а від грайливих чортят не залишилось і сліду.

Бр-р-р, здається, в кабінеті стало холодніше. Або це лише я тремчу.

— Більш, ніж достатньо, Яне Володимировичу, — нарешті відповіла Дар’я.

— Ну так от. Скажіть мені, скільки клапанів є в серці? Будем трішки вголос відповідати. Можливо, так краще буде певною мірою, — буденний тон вернувся, а я дійсно почала замислюватись, що дивний день сьогодні. У всіх нерви здають.

Я підняла руку, аби відповісти. Дар’я тільки здивовано витріщилась на мене. Серйозно? Як цього можна не знати?

— Угу, відповідай, Єлено.

— Чотири.

— Можеш назвати?

— Мітральний, аортартальний, клапан легеневого стовбура і… трикуспідний. Якось так, — на рахунок останнього я не була впевнена. Завжди плутала назви і не думаю, що навіть зараз відповіла правильно.