Розділ 5

У кабінеті царювала нервова і напружена атмосфера. Кожен боявся навіть подивитись в іншу сторону чи хоч якось натякнути вчителю про можливе списування. Після цього інциденту уже ніхто не буде недооцінювати Яна. І, здавалось би, є вчителі досвідченіші і набагато старші, та, тим не менше, молодий вчитель вселяє більше страху і поваги, напевно, так, поваги, адже він, недивлячись на невеликий стаж, не дозволить дітям халатно ставитись до свого предмету.

Що говорити особисто про мене?

Я взагалі зараз відчуваю себе не в своїй тарілці. Коли кожні п’ять хвилин ти чуєш бархатний голос біля вуха, навіть, якщо це звертання до когось іншого, а його коліно випадково рухає твоє, то вже ні про яку біологію і мови не може іти.

Хіба що, про анатомію, про реакцію свого тіла на зовсім нічого не значущі доторки мужчини до тебе. Про цей дивний мандраж і сирітки по тілу лише від того, що поряд ВІН.

Боже мій, що це? Невже це і є той пубертатний період, коли всі доторки здаються чимось більшим, а гормони дуріють, добавляючи до того ще й дивні думки. Якщо так, то я хочу, аби це закінчилось чим пошвидше.

— Макарченко, ти де літаєш? П’ятнадцять хвилин до кінця, пришвидшуйся, — тихий шепіт близько біля вуха. Як по велінню пальців переводжу погляд на чоловіка, але той вже не дивиться на мене. Якийсь дивний потяг, та не можу припинити глядіти на Яна. Тільки гучний звук витвереджує мене, і я знову переводжу погляд на зошит.

— Ковальов, можливо, ти спробуєш хоч якось робити це менш помітно? Ти тихо згорнути книжку не можеш? — підпригую тепер вже від голосу Яна. Але зі всієї сили стараюсь зосередитись на питанні, а не дивитись у його бік. Кручу ручку в долонях, обдумуючи відповідь. Я ж вчила, навіть пам’ятаю, на який це сторінці було.

Адаптивні радіації. Ну ж бо, Лєно, ти знаєш це. Проте зараз я можу думати лише про реакцію на вчителя. Знову верчу ручкою, як раптом вона якимось чином вискакує з рук, котячись по столу. Як в уповільненій зйомці, намагаюсь зловити її, але Ян робить це швидше за мене, і моя маленька долоня накриває його велику.

Погляди перетинаються, і я знову зачарована цими очима-смарагдами. Не знаю, що можна прочитати на моєму обличчі, та Ян безпристрасний, і лише в очах видніється щось дивне, незрозуміле.

Все ще відчуваю тепло на руці. БОЖЕ МІЙ, моя долоня далі преспокійно лежить на руці Яна. І весь цей сором прихований від посторонніх очей ноутбуком. І на тім спасибі.

— Ой, вибачте, я ненавмисне, — червонію до кінчиків волосся, але все ж забираю свою кінцівку.

— Нічого, Єлено. Але наступного разу, будь трішки акуратнішою, — вчитель віддає мені цю злощасну ручку. Я продовжую писати і до кінця уроку нарешті зосереджуюсь на завданнях.

***

Я не помітила, як тиждень плавно підійшов до свого завершення. І досить спокійно. Я була на заняттях з Яном, так само розбирала старі і нові теми з вчителем, соромилась і червоніла в найбезглуздіших ситуаціях і слухала його насмішки з причини й без. Як і раніше, не можу справитись з дурнуватими реакціями на чоловіка та все ще не можу зрозуміти: чи то від гормонів, чи то просто сама собі щось вигадую.

Зараз я іду на посиденьки в кафе з Варварою, де зможу хоч трішки відволіктись від думок про Яна.

— Привіт, довго мене чекаєш? — обіймаю подругу, сідаючи на диванчик з різнокольоровими подушками. Миленько, нічого не скажеш.

— Привіт, Лєно. Ні, щойно зайшла, навіть ще нічого не обрала, — відповідає Варя, при тому дуже ніяково теребить пальці, ніби нервує. Чого б це?

— Гаразд. Що будемо замовляти? — намагаюсь не показати, що помітила дивну поведінку подруги. Та дівчина не спішить відповідати. Ніби налаштовується на щось.

— Лєно, я-я-я… Загалом, тут така справа. Ну, я хотіла тобі сказати, вже давно намагалась…

— Варю, почекай. Видихни і тоді почни. Все добре, що б ти там не хотіла зробити, — посміхаюсь подрузі, аби розрядити обстановку. Відразу дурнуваті думки лізуть до голови, та стараюсь їх відштовхнути.

— Кхм, я хотіла сказати, що…

— Добрий день, ви вже обрали? — та що ж таке?! От чому потрібно або чекати офіціанта півгодини, або він просто приходить, коли це зовсім не потрібно.

— Здрастуйте, поки ні. Ми ще думаємо, — ввічливо відповідаю молодому парубку, щоб він швидше пішов. Алилуя, Іван, як говорить табличка, тільки посміхнувся і пішов до іншого столика. Переводжу погляд на Варю, але щось мені підказує, що момент втрачено.

— Лєно, ти ж знаєш Єгора? — а ні, не втрачено. Я вигнула брову на репліку Варі.

— Ні, звісно, а хто це?

— Згідна, дурне питання. Загалом, це Єгор, — Варя потупила погляд, думаючи, певно, що я зрозуміла, але такого і близько немає.

— Що? Я тебе не розумію.

— Дрозд — це той хлопець, який мені подобається, — я заклякла в німому шоці, а Варвара дивилась у меню, лишень би не перетинатись зі мною поглядом. І при тому вона зводила його зі мною? Що у голові цієї дівчини? Та це не головне. Я рада, що подруга мені зізналась. Тим більше, це навіть добре, що їй хтось симпатизує. Без того сумно жити. Хоч неприємний осад і залишається від того, що Варя спочатку це приховувала.

— І давно?

— З літа. Ми декілька разів бачились, ось і вийшло…