Розділ 4

Дуже часто ми говоримо речі, які краще б ніколи не мовити. Дуже часто ми задаємо питання, а сказавши, не хочемо чути відповіді. Дуже часто ми починаємо щось казати, але одразу після першої фрази замовкаємо, думаючи: «навіщо я зараз це ляпнув?»

Так чому це стається? Чому люди так неоднозначні в своїх судженнях і думках?

Для мене відповідь проста. Ми, як хотіли знати відповіді, так і хочемо; як хотіли це «ляпнути», так і злетіло з язика.

Просто якісь примарні страхи, небажання почути погану для себе відповідь чи просто порушення субординації, якихось моральних меж не дозволяють нам закінчити думку, довести почате до кінця.

Так і сталось зараз. Учитель дивився на мене з очікуванням яких-небуть фраз, а я не могла і слова вимовити, тому що це неправильно. І взагалі, яке мені діло до нього?

— Макарченко, ти точно біологію добре знаєш? Тому що доводиш, ніби адвокат, — як ножом по серцю така заявочка. Добре, що батько це чув цього. Я приклала усі зусилля, щоб не скривитись від слів Яна, а він лише усміхався в черговий раз, ніби нічого такого й не сказав.

Однак, Ян дійсно нічого кримінального не зробив. Лише жарт. Лише кепкування. Але для мене це дуже болюча тема.

— Взагалі-то, я буду іти на лікаря. Юрист з мене, на жаль, не вийде. А якщо і стану, то  нікудишнім. Жахливим, — криво посміхнулась, дивлячись, як вигнулась брова мужчини. Боже, для чого йому ця інформація?

— Добре-добре. Тільки, навіщо ти мені це доводиш? Я зачіпив якусь болючу тему для тебе? — а він точно біолог, а не психолог? Мені стало якось кумедно. Смішно, тому доводила я це собі, далеко не Яну.

— З чого ви це взяли? — ніяково переминаюсь з ноги на ногу. Питання прозвучало дуже тихо і невпевнено. Тому що я не розуміла, як він міг мене так прочитати. Це всього лиш одна фраза, яка нічого не значить.

— Єлено, цією фразою ти лише підтвердила догадки, — і знову ця знущальна посмішка.

— А ви Шерлок Холмс? Всіх розгадуєте?

— Ні. Я лише слухаю і дивлюсь, у цьому немає надможливостей. Так, що за питання ти хотіла задати? — а тепер я відчувала жахливий сором. Про що я думала п’ять хвилин назад? І як тепер все обіграти, аби не показатись ще більшою дурепою?

— М-м-м… Як думаєте, у мене є шанси пройти на Всеукраїнський етап олімпіади? — це у всіх сенсах не те питання. Але чомусь я ще більше хвилювалась: чи то від недовірливого погляду Яна, від якого я починаю заламувати пальці і дивитись на кросівки, чи то від абсурдності ситуації.

— Це дійсно те, що ти хотіла спитати? — уже хочу сказати «так, звісно», коли Ян якось погрозливо продовжує: — І не смій сказати так, Єлено, бо я бачу, що це неправда, — дідько! Ну що ж це таке? Я не насмілилась подивитись в зелень його очей, не хотіла побачити там насмішку.

Проте, навіщо щось приховувати, якщо вчитель бачить мене наскрізь, ніби копається в думках.

— Я соромлюсь, — і це найкраща відповідь, яку я придумала? Браво… Який позор… Я знову червоніла від цієї ситуації, та ще більше, коли почула лише тихий сміх Яна. Міг би стриматись. І взагалі, що це зі мною? Я ж ніколи не була боягузкою! Навпаки, навіть борзіла певною мірою.

— Я знаю, що лише нетямуще дитя, але могли не сміятись… Хоча б не так відкрито, Яне Володимировичу. Непедагогічно це, — шматочки самовладання, як блудні синочки, повертались, але я все ще відчувала, що дивне тремтіння не пройшло.

— Ти далеко не дитина, Єлено. А цілком самодостатня особистість, яка може думати і приймати рішення.

— Чому ви нічого не сказали про нетямущу? — уже частково впевнено спитала я. Цікаво, Ян скаже, що я дурна чи шедеврально викрутиться?

— Ну-у, про це історія замовчує, Єленушко, — викрутився. Знову. І витріщився вичікувальним поглядом на мене. І це також знову. Глибоко видихнувши, все ж задаю те саме питання, яке крутилось у мене ще з тієї зустрічі у парку:

— Ви гонщик?

— Вибач, що?

— Ну, може, в минулому… Просто у вас спорткар, і я подумала…

— Ні, — Ян знову почав сміятись, своїм бархатним сміхом, що примусило моє серце забитись частіше, а шкіру вкритись сирітками. Бр-р дивні почуття, ніби хтось лоскотав зсередини. Однак, це приносило дивне задоволення і нерозуміння відбутого.

— Ні, Єленушко, я не гонщик, і це навіть не спортивний автомобіль. Але дійсно схожий. Я все-таки вчитель, а не міліонер, щоб купувати такі машини, — все ще посміхаючись, повторив Ян. Але звідки тоді такі гроші у звичайного викладача? Автівка вже ж виглядає дорогою.

— А хто тобі сказав, що я звичайний? Ти ж так не думаєш, я бачу, — я мовила це вголос? І звідки Ян знав, що я думаю про нього? Зробила глибокий вдих. Заспокоює. Боже, потрібно швидше додому, бо ж такими темпами я скоро боятимусь дивитися Яну в очі. А вони в нього, між іншим, дуже гарні, і лишати себе такого задоволення я не збираюсь. Здається, заспокоїлась.

— А ви розкажете, звідки у вас такий автомобіль? — ні, ну, а що? Спроба — не випроба. Можливо, розповість.

— І залишитись без секретів? Ні, Єлено, так нецікаво. Я хочу, щоб ти більше часу думала про мене, — від фрази чоловіка мене знову кинуло в жар. І ще від цього глибокого голосу: дивного, інтимного ніби. Очі метались з одного кінця в інший. В якому сенсі? Що за приховані натяки, чи це моя фантазія дуріє? Що це, чорт його бери?!