Розділ 3

Після інциденту з учителем зі звабленням і його черговими насмішками пройшов уже тиждень. Усі вже звикли до Яна Володимировича, а його жарти плавно розприділились по кожному учню нашого класу. Усі уроки проходили в легкій та невимушеній атмосфері, але при цьому, повинна визнати, що викладав Ян Володимирович дійсно добре.

Це навіть певною мірою смішно. Ян спочатку думав, що з мене нікудишній біолог, а я була впевнена, що такий же з нього вчитель.

Смішно, тому що я говорила, який він жахливий і стереотипний, що судив лише по моєму зовнішньому вигляду, а сама-то…  Загалом 1:1. Але це тільки поки. Наша гра ж то продовжується.

Це був такий же день, як і всі попередні. Вереснева погода ще не змінила сонце на дощі, а мама зробила мої улюблені сирники: ніщо не може зіпсувати цей день. Хоча стоп. Учитель попереджав, що вже з понеділка, а він сьогодні, почнуться наші заняття. Навіть думки про злощасне додаткове з Яном Володимировичем викликали у мене драматичні видохи.

— Чого так зітхаєш? — мама застала мене зненацька своїм питанням.

— Нічого. Просто, сьогодні починаються додаткові з біології, — ні, я не приховала це від матері, який сенс?

— Знову твоя олімпіада?

— Таки-так, мамусю, — я знизала плечима, попиваючи свій чай.

— Тоді відмовся, як не хочеш. Лєно, у тебе скоро ЗНО, уже зараз купа репетиторів. Думаю, що один раз школа зможе справитись без тебе. Тим більше, що тобі з цих грамот? — мама закотила очі. А мені подобалось ходити на олімпіади і конкурси. Після них школа виділяла кошти і в якості премії платила учням за певні досягнення.

— Мамо, ти не розумієш. Якщо я переможу на всеукраїнському етапі, то мені добавлять десять балів до ЗНО. А це, знаєш, дуже багато, — правда, дальше області я не доходила. В дев’ятому класі я зайняла перший степінь, але сьоме місце, тому далі і не пройшла.

— Ну, як знаєш. Я лише хвилююсь, що ти будеш надто завантажена.

— Усе в порядку. Тим більше, це можна назвати підготовкою до вступу з біології, — ще й безплатна. Одні плюси. Хіба що один брюнетистий вчитель — це мінус, але в в житті не буває все на сто відсотків ідеально. Хоча стоп, він, здається, темно-русий? Загалом, не так важливо…

— Доню, ти мене чуєш? — мама вивела мене з роздумів про кольорову гаму волосся Яна.

— Вибач, задумалась, — я криво посміхнулась.

— Питаю, як цей Ян… забула по батькові…

— Володимирович.

— Як цей Ян Володимирович викладає? Краще, ніж Віра Ігорівна? — коли наша сварка з приводу історії та юрфаку зійшла нанівець, я зі всією експресією розповіла батькам про «нового препаскудного вчителя». Потім, правда, втихомирювала тата і Петра, згодом ми разом сміялись з того, як я пародіювала погляд Яна, коли він дізнався, що я-таки розумна.

— Не можу сказати. Двоє достойні.

— От і добре, — от і поговорили.

***

— Лєнко, якраз тебе шукаю. Привіт, — Єгор широко посміхнувся мені, що я не змогла не зробити того ж у відповідь.

— Привіт, а навіщо тобі моя скромна персона? — у мене навіть думок не було в голові, для чого я Дрозду.

— А Варя тобі не сказала?

— Ну, ми багато говоримо. Чи ти про щось конкретне? — гаразд, гумор у мене ще десь на стадії зародка. Ніхто не ідеальний.

— Класна керівничка планує поїздку до Львова в кінці вересня, або на канікулах в жовтні. Ось і вирішуєм, коли зручніше. Все-таки останній рік, тому треба кудись поїхати разом.

— Нічого собі. А чому я дізнаюсь про все в останню чергу?

— Ну, я просив вчора Варвару всім розказати. Але, якщо ти не знаєш, то, думаю, інші також. Ще називається староста, — мама Єгора — організатор всіх поїздок. Тільки, для чого все скидати на Варю, сам-то чого не повідомив нас?

— Єгоре, а чому ти сам не написав у наш чат?

— Не міг. Знав, що не буде часу зайти в соцмережі, — хлопець знизав плечима, ніби я розуміла, які у нього там справи. — Репетитори були до десятої вечора. Потім я просто відключився, — Дрозд прочитав мої думки?

— А, ну тоді зрозуміла.

— Так, гаразд… Я піду до хлопців. А ти тут не сумуй, Лєнко.

Хлопець уже хотів піти, але було ще одне питання, яке ми не обговорили.

— Єгоре, почекай, — я сором’язливо посміхнулась, — ми про це не говорили, але спасибі, що тоді заступився на біології за мене. Я ще ж не подякувала тобі…

— Пусте. Просто, я не дозволю нікому тебе зачіпати… Навіть вчителю, — які-небуть слова застрягли в горлі. Що це означає? І, як взагалі реагувати на такі заявочки?

Ступор. Просто нічого в голові.

Стояла, як дурепа, посміхалась, так само сором’язливо, і червоніла кожного разу, коли його карі очі перетинались з моїми блакитними. Старалась не дивитись в них. Лише на вилиці, рівний ніс, брови…

Однак, що у голові, що у серці — пустота. Там немає метеликів, тільки якесь повне нерозуміння подій.