Розділ 2

Люди щодня вішають сотні ярликів на інших таких же людей. Їм не потрібно докопуватись до істини і взнавати когось зсередини. Ні, це ж займає дуже багато часу і додає зайвих клопотів. Важлива лише оболонка. Краще просто слідувати кліше думок: високий і спортивний — відразу не може бути розумним. З окулярами — значть заучка і жертва насмішок. А червона помада так взагалі притягує до себе гвалтівників.

Маячня!

Бо ж ці судження лише наслідок чужих думок, а самі люди не винні. Ніхто не може залізти до тебе в голову і змінити щось. Лише ти сам повинен розуміти і пріймати, що не завжди те, як думаєш і як було колись — правильно.

Та навіть після того, як деякі побачили істину, вони не перестають сдідувати своїм «точним» думкам: тому що, тому.

Але зізнаюсь, інколи трішки приємно бачити лиця тих, хто був неправий у своїх переконаннях: як вони метаються, а очки бігають..

Правда, новий учитель відразу ж прийшов до тями:

— Гаразд, залишишся після уроку, Єлено, а зараз перейдемо до першої теми… — прочистивши горло, відповів мужчина, відходячи до дошки і примушуючи мене ще декілька хвилин бути, мов заціпенівшою.

— Яне Володимировичу! Ви навіть не вибачитесь? — я різко повернулась на голос однокласника. Єгор спепеляв поглядом учителя, а той лише усміхнувся.

— Перед тобою? За що? — мужчину явно забавляла ця ситуація, а по класу чулись поодинокі смішки. Я лише стояла збентежена і дивилась: то на вчителя, то на однокласника.

— Перед Лєною. Ви ж її образили… — Єгор навіть бровою не повів на жарт вчителя. До слова, він був не дуже.

Та чому? Ми хоч і спілкуємось з Єгором, але лише в компанії, коли ходимо з класом гуляти, то чому він вирішив відстояти мою честь? Проте я не буду шукати там прихований зміст, буду вважати, що це просто благородність. Хоча хлопець завжди був таким: навіть його зовнішній вигляд говорить про внутрішнього парижського денді Єгорушки — завжди акуратний, темне волосся вкладено, а в карих очах лише безкінечна доброта. Так що, все-таки цього можна було очікувати.

— Вибач, не знаю твого імені…

— Єгор Дрозд.

— Так от, Єгоре, я всього лише діяв за правилами: в школу заборонено приходити, як на дискотеку, як би гарно це не було, — це учитель тепер зробив мені комплімент? — Та похвально, що ти заступився за однокласницю. І на цій прекрасній ноті ми все ж почнемо урок.

Не скажу, що мені життєво необхідні було його вибачення, але Ян Володимирович вчинив по-свинськи. І взагалі, судячи з його зовнішнього вигляду, сумніваюсь, що він щось зможе нас навчити. Віра Ігорівна — ось вона була мастером своєї справи, а нам так і не зволіли сказати, де вона пропала. Не стара, щоб іти на пенсію, але і не молода, щоб бути вагітною. Хоча-а, жінки такі непередбачувані.

— Варю, ти не знаеш, що з біологічкою? Чому у нас він тепер? — коли я уже сиділа на своєму місці, то спитала. І трішки відволікла подргу від неймовірно цікавого писання конспекту. Пробач, люба.

— Онук у неї родився. Вона звільнилась, аби няньчити, — проміняти нас на памперси? Навіть образливо якось.

— Хто тобі сказав?

— Моя мама в комітеті школи. Ти що, забула? Я і про Яна Володимировича ще з самого ранку знала.

— Чому тоді я дізнаюсь про все остання?

— Тебе Наталя Вікторівна забрала, я не встигла, — дівчина знизала плечима. І нарешті продзвенів дзвінок, а це значить, що попереду два уроки (сьогодні свято, тому лише три заняття) і нас очікує поїдання піци в честь Першого вересня.

Я швидко зібрала речі, не хотячи залишатись тут надовно, бо пам’ятала, що вчитель говорив про «залишся після уроку» — що я робити не хотіла. Не сьогодні. Ян (не думаю, що він заслужив бути з по батькові, або хоча б ласкаво. Хоча Янчик звучить навіть мило) і так потріпав мені нерви, а нервові клітини не відновлюються, між іншим.

— Лєно, так ти ж повинна залишитись, — Варвара зупинила мене практично перед виходом. Що ти твориш, дорогенька?! Ти мені тут втечу ламаєш. Я красномовно подивилась на подругу.

— Грін, тихіше, я сподіваюсь, що він забув. У нього ще місяць, аби поговорити зі мною про олімпіаду, — я закотила очі і спробувала вже нарешті вийти.

— Він, взагалі-то не забув, — всі ангели-охоронці, здається, пішли у відпустку. Я кривлюсь, повертаюсь і уже бачу насмішливий погляд його… м-м-м, не можу роздивитись, яких очей.

— Яне Володимировичу, я… — опозорилась я, ось що. А Варка ще й сміється, жах який.

— Ідіть вже. Сьогодні все-таки свято, — зелені, зелені у Яна очі. А коли він посміхається, у них танцюють чортенята, і райдужка ще так виражено обведена чорним. Очі, мов смарагди… Так, не туди мене повело, але очі і справді гарні. Хоч він і самозакоханий мужчинка.

***

Об’ївшись, як свинка, піцою, я попрямувала додому, бо ж обіцяла Петру, що не буду довго затримуватись. Тому що після ще одних юридичних конференцій повинні були вернутись батьки. Але мене дома чекав сюрприз: мама з татом випередили мене.

— Мамусю, татку, ну нарешті! Чому ви не сказали, що уже вдома? — я налетіла з обіймами на батьків. Як би у нас не відрізнялись деякі погляди на життя — це все одно найдорожчі люди для мене.