Розділ 1

Одинадцятий клас — це завжди хвилююче і якось сумно. Адже це останній рік в рідних стінах старої будівлі школи, де ти провів більшу частину свого часу. Це мінісимулятор реального життя, де кожен заробляє собі авторитет, завойовує повагу чи, навпаки, пропускає важливі уроки. Ні, не хімію, чи математику, а уроки життя: витривалість, вміння продумувати кроки та формувати світогляд. Зараз ти можеш почати проводити ту невидиму лінію, перекреслюючи «дитинство», а закінчити в кінці травня. Адже після школи починається зовсім нова історія. Новий розділ в твоєму житті, де ти можеш постати тим, ким хочеш, а не таким, яким тебе знають однокласники.

Та це пізніше, а зараз залишається тільки відчувати нотки жалю за днями в школі, хоча сьогодні лише перше вересня.

— Дякую, Петре, що підвіз, — я посміхнулась, поправляючи чорну спідницю, вкотре думаючи, що вона надто коротка. Хоча в відзеркаленні автомобіля брата моє вбрання нічим не відрізнялось від форми кожної середньостатистичної учениці на перший дзвоник — біла блуза, чорні туфлі і, як же без святкових локонів, але все одно якісь комплекси, взяті нізвідки, роблять мої рухи нервовими.

— Немає за що. Ти сьогодні довго? Батьки ж повертаються, — зі ще одного відрядження, після якого всі наші розмови частіше всього закінчуються сварками і хлопанням дверима. Так що, одна частина мене радіє, тому що я дуже скучила, та інша…

— Я постараюсь прийти до їх приїзду, — видавлюю посмішку, хоча вже знаю результат вечера, який миттю забирає хороший настрій. Ні, я люблю своїх батьків, люблю вечірні посиденьки, та після своїх конференцій вони стають страшними і зовсім нерозуміючими людьми.

— Гаразд, давай повали їх всіх своєю красою, — кивнув брат, підмигуючи мені такими ж, як у мене, блакитними очима, на що я мимовільно посміхнулась.

— А спідниця точно не дуже коротка? — ну я мусіла це сказати. Все-таки брат, як чоловік, може нормально оцінити, зійде воно для школи, чи ні. Хоча спідниця лише трішки вища колін…

— Лєнко, ти прекрасна! І навіть не думай нічого такого! — добре, що я ще про матову помаду на губах не почала говорити.

— Ну тоді добре. Їдь вже до своїх папірців, а то ми удвох запізнимось, — посилаю Петру повітряний поцілунок, проводжаючи машину поглядом. Брату пощастило в цьому житті: працює він юристом, як і всі в нашій сім’ї. В свої двадцять шість Петро дуже хороший спеціаліст, тому і є великою гордістю тата. Чого не можна сказати про мене…

***

А шкільне подвір’я уже сповнилось, як дзижчанням малят і ароматом квітів першокласників, так і басистими голосами випускників. Бачу біля імпровізованої сцени свій клас і біжу до однокласників, за якими навіть встигла засумувати.

— Лєнко, ну нарешті! Наталя Вікторівна зараз з розуму зійде, бо тебе нема, — обійняла мене подруга, починаючи з нарікань, а не привітання. Варвара — така Варвара.

— Ну, в мене взалі-то ще три хвилини до лінійки, — подруга тільки похитала головою, безмовно кажучи, яка я безвідповідальна. Дівчина хоч і була блондинкою від природи, та всі стереотипи проходять повз неї: минулого року Варя виграла мультимедійні дошки для всіх маткласів школи.

— Ой, дивись, щоб не отримала… Але поки її нема, у мене така новина! Ти собі не уявляєш! — проте яка саме новина світового масштабу мені дізнатись не вдалось, бо по мою душу вже прийшли.

— Макарченко, ось ти де! Чому ще не біля сцени?! Чи я замість тебе ведучою буду? — безмовно показую подрузі, що потрібно відкласти розмову, і підходжу до жінки.

— Іду, Наталю Вікторівно.

— Лєно, готова? — коли вже пошикувались усі ведучі, вчителька повертається до мене, та я лише посміхаюсь, помічаючи, що Наталя Вікторівна нервує більше мене.

— До праці і оборони? Завжди готова, — моя дурненька фраза заспокоює її, і жінка полегшено видихає.

— Ну, починай вже.

Після лінійки нас чекав мій найулюбленіший урок — біологія. Як би не були проти мої батьки, в більшості батько, але з дитинства я мріяла про фах лікаря: особливо кардіохірурга. А не юриста, як того хотіли вони. Серце для мене завжди було дуже цікавим та незвичайним. Якщо працює цей орган — працює і весь організм, та людина помирає, як тільки серце перестає вистукувати свій марш. А ще говорять, там є і кохання.

Хоч мені сімнадцять, та справжньої любові я так і не відчувала. Так, були симпатії, закоханості, проте безмежного кохання, як говорять у нас в Україні, не було. Навіть цілувалась я лише через дурнувату гру. Звісно, є любов до сім’ї, друзів, та це інше. А коли я питала маму, то вона лише казала, що зараз головне навчання, а любов потім може бути: не варто зараз переживати про це.

Однак, коли, як не зараз? Я теж хочу відриватись з друзями, ходити куражитись, та заважає це «дома, щоб була о десятій». А я просто боюсь розчарувати матір та батька. Я завжди боялась бути слабкою в їх очах, не знаю чому. Ніколи не говорила про проблеми, які заважають мені, а батьки їх не помічали. Тільки Петро: він завжди бачив, якщо зі мною щось не так, але навіть йому я не все розповідала. Подругам не довіряю і зовсім. Варвара, хоч і хороша, та мене стільки разів зраджували, розказували секрети, що я просто не можу побороти цей страх бути знову приниженою і розбитою.

Мій внутрішний монолог перебив дзвінок на урок. Дідько, а меня ще на третій поверх…