Глава 17. Різдво

Аарон сидів перед екраном, переглядаючи список змін. Рей влаштувався навпроти з планшетом, але вже з виразу його обличчя було видно, що список йому не подобається.

— Зовнішні запити — тільки через внутрішню заявку, — сказав Аарон. — Усі тимчасові доступи за місяць переглянути. Невикористовувані дозволи відкликати.

Рей швидко зробив кілька позначок.

— Щодо маршрутів?

— Будь-яка зміна — подвійне підтвердження.

Рей підняв очі.

— Ти розумієш, що логістика стане колом?

— Не стане.

— Гаразд. Почне повзти.

Аарон трохи відкинувся в кріслі.

— Кілька днів переживемо.

Рей знову подивився в планшет.

— А ті, які система зазвичай підтверджує за посадою?

— Теж вручну.

Тепер він замовк.

— Аарон.

— Що?

— Це вже не кілька людей.

Аарон подивився на нього.

— Я знаю.

— Це зачепить лабораторії, медблок, склад, техніків. Людей, які роками ходять через одні й ті самі двері й завтра раптом виявлять, що їхня картка більше не працює без другого підтвердження.

— Я знаю, Рей.

Той видихнув через ніс.

— І вони приходитимуть до нас.

— Будуть.

— Злі.

— Дуже.

Рей усміхнувся, але без веселощів.

— І що я їм скажу?

Аарон на секунду відвів погляд до екрана.

— Що це тимчасово.

— А якщо вони запитають, чому?

Пауза.

— Що ми переглядаємо контур безпеки.

— І все?

— І все.

Рей покрутив планшет у руках.

— Їм це не сподобається.

— Мені теж.

Рей подивився на нього уважніше, Аарон провів долонею по підборіддю.

— Я не хочу перетворювати центр на місце, де кожен другий має доводити, що має право пройти власним коридором.

— Але?

— Але поки я не розумію, звідки на нас дивляться, я не можу дозволити системі й далі довіряти всім за замовчуванням. Поки я не знаю, у нас людина всередині чи ззовні, зайвих прав бути не повинно.

Кілька секунд вони мовчали, потім Рей кивнув на екран.

— Автоматичні погодження теж прибираємо?

— Тільки в чутливих секторах.

— Тоді завтра в нас буде черга.

— Буде.

— І половина людей вирішить, що ми збожеволіли.

Кутик рота Аарона ледь сіпнувся.

— Головне, щоб друга половина все ще могла працювати.

Рей усміхнувся, потім знову став серйозним.

— Скільки це триватиме?

Аарон подивився на ланцюжок запитів на екрані.

— Поки я не зрозумію, де саме в нас діра.

— Погана відповідь.

Аарон перевів на нього погляд.

— Знаю.

Рей кивнув і почав зберігати зміни. Аарон додав:

— І якщо побачиш, що ми ламаємо людям роботу сильніше, ніж закриваємо ризик, скажи одразу.

Рей підняв очі.

— Скажу.

— Добре.

***

Кей приклав картку до зчитувача на дверях складу. Той видав червоний сигнал. Він насупився й спробував ще раз. Знову червоний.

— Та ви знущаєтесь, — пробурмотів він.

Через п’ять хвилин він уже стояв біля стійки в центральному корпусі.

— У мене доступ до технічного сектору злетів.

Хлопець за стійкою підняв на нього очі.

— Не злетів. Тепер тобі потрібно підтвердити його ще раз.

— Відколи?

— Від сьогоднішнього ранку.

***

Лаборант стояв із контейнером для витратних матеріалів у руках, пальці барабанили по дереву стійки.

— Заявка ж є.

— Бачу, — відповіла дівчина за стійкою. — Але твій допуск до лабораторії більше не працює.

— У мене зразки мають бути охолоджені за двадцять хвилин.

— Я розумію. Але не можу дати доступ.

Лаборант подивився на годинник.

— Учора це займало тридцять секунд.

— Учора було вчора.

Він стиснув губи.

— І скільки тепер чекати?

— Поки підтвердять.

Він відвернувся до коридору, усе ще тримаючи контейнер.

***

На вантажному майданчику чоловік у робочій формі поклав на стійку тимчасовий дозвіл.

— Мені інструмент забрати.

Співробітниця приклала його до зчитувача. Екран блимнув відмовою.

— Не проходить.

— Мені його вчора видали.

Вона ще раз перевірила номер.

— Сьогодні він уже не діє.

— Чому?

— Перегляд доступу.

Чоловік коротко засміявся без веселощів.

— Чудово. І куди мені тепер?

— Ідіть до адміністративного блоку.

Чоловік подивився в бік дверей, потім знову на неї.

— Звісно.

***

Я вийшла з блоку сама. Просто приклала перепустку, дочекалася зеленого сигналу й вийшла. І це виявилося майже смішно. Я йшла блоком Б і ловила себе на тому, що радію найзвичайнішим речам. Людям у коридорі, шуму десь за склом, візку з коробками біля стіни, навіть надто яскравому світлу під стелею. Наче центр за ці дні встиг стати меншим, а тепер знову розсувався.

Назустріч з’явилася Соня. Вона тягла величезний пакет, з якого стирчали кольорові стрічки, якась коробка із золотими зірками й щось довге, загорнуте в блискучий папір. Побачивши мене, вона одразу підняла вільну руку.

— Мел!

Я усміхнулася.

— Привіт.

Соня підійшла ближче й швидко оглянула мене.

— Давно тебе не бачила.

— Так, я працювала.

Я подивилася на пакет.

— А це що в тебе?

Соня одразу розпливлася в усмішці.

— Подарунки.

Я моргнула і втупилась в дівчину.

— Які подарунки?

— Різдво взагалі-то вже на носі.

Я похитала головою.

— Я зовсім втратила лік часу.

— І дарма. Тому я зараз усе й забрала.

Вона перехопила пакет зручніше.

— Потім узагалі нічого не отримаєш. Логістика й так працювала через раз, а тепер після нових перевірок усе стало ще веселіше.

Я подивилася на неї уважніше.

— Яких перевірок?

— Доступи переглядають. Тимчасові дозволи злітають, заявки тепер зависають на підтвердженні. На складі сьогодні половина людей сварилася.

Соня фиркнула.

— Марта сказала, що скоро простіше буде самій в’язати собі шкарпетки, ніж отримати їх через систему.

Я мимоволі усміхнулася.