Глава 13. Сон

Квартира виявилася більшою, ніж я очікувала, але не величезною. Жодного показного простору, який мав би справляти враження. Просто багато повітря, світлі стіни, темне дерево меблів й вікна майже до підлоги.

Вітальня переходила в кухню без дверей. Великий диван стояв навпроти стіни з екраном. Не телевізором — повноцінним домашнім кінотеатром. Проєктор під стелею, колонки з боків. Я затримала на всьому цьому погляд. Чомусь домашній кінотеатр здивував мене найбільше.

Террі тим часом розбирав пакети на кухні, ніби людина з домашнім кінотеатром ніяк не суперечила тому Террі, якого я знала.

Кухня була звичайнісінькою. Великий холодильник, кавомашина, чайник, гладка темна стільниця. Біля кавомашини стояла одна важка чашка.

Террі поставив на стіл пакет. Я стала поруч і обережно відчинила холодильник, зазирнула всередину.

— Серйозно?

Террі подивився на мене через плече. Усередині були вода, масло, кілька банок із соусами й упаковка яєць.

— Я рідко тут буваю.

— Це помітно.

— Постав у холодильник.

Террі підсунув до мене йогурт, сир, вершкове масло й лоток із грибами. Я поставила їх усередину. Тепер стало зрозуміло, навіщо ми заїжджали в магазин.

За вітальнею були ще одні скляні двері, за ними темнів балкон. Крізь скло я бачила мокрі перила й міські вогні. Вітер уже дістався сюди й іноді кидав краплі дощу у вікно.

— Можна?

Террі подивився на мене.

— Що?

Я показала на коридор.

— Подивитися решту.

— Дивись.

Перші двері були відчинені. Великий стіл стояв біля стіни. Ергономічне крісло, два монітори, комп’ютер, акуратно складені кабелі. Настільна лампа, жодних паперів. Камера була закріплена над одним з екранів.

На іншій стіні висів турнік. Я підняла погляд, потім подивилася на Террі, який з’явився у дверях. Він простежив за моїм поглядом.

— Це турнік.

— Дякую, я впізнала.

Кутик його губ ледь помітно сіпнувся. Я пішла далі.

Спальня виявилася в кінці коридору. Я зупинилася на порозі. Чомусь саме її я очікувала побачити іншою. Але вона була абсолютно звичайною. Велике ліжко, дві тумбочки. Шафа. Крісло біля вікна й високий торшер поруч із ним. На одній із тумбочок стояв годинник із темним електронним екраном і маленький нічник.

Біля стіни — книжкова шафа. Не декоративна. Книги стояли щільно, деякі були потертими по краях, кілька лежали горизонтально поверх інших. На кріслі теж лежала одна, розгорнута сторінками вниз.

Я підійшла ближче. На полицях упереміш стояли наукові книги, історія, кілька товстих томів, назв яких я не знала, і художня література. Це чомусь теж виявилося несподіваним. Я провела пальцем по корінцях.

Тут узагалі було надто багато звичайного. Ліжко, у якому він спав. Крісло, у якому, мабуть, читав. Годинник, на який дивився вранці. Турнік у сусідній кімнаті. Чашка біля кавомашини. Диван і величезний екран, перед яким можна було просто сидіти ввечері й дивитися кіно. Террі існував поза центром. Звісно, я завжди це знала. Просто знати виявилося не тим самим, що побачити.

Я повернулася у вітальню. Террі вже прибрав усі продукти й складав порожні пакети в шухляду. За скляними дверима балкона вітер розгойдував верхівки дерев. По склу повзли краплі.

Я подивилася на нього. У знайомій темній сорочці із закоченими рукавами, на власній кухні він усе ще був тією самою людиною. І водночас чомусь зовсім іншою.

Я стояла біля краю стільниці й дивилася в бік вітальні. Диван був великим. Надто великим, щоб просто сісти на нього й удати, що я тут удома. Я могла залишитися стояти. Теж безглуздо. У спальню я точно не збиралася. Тому залишилася на кухні.

Террі подивився на мене.

— Чого ти така напружена?

Я знизала плечима й озирнулася ще раз, ніби за ці кілька секунд у квартирі могла з’явитися якась очевидна відповідь.

— Не знаю.

І додала після паузи:

— І що тепер?

Террі злегка насупився.

— Нічого.

Я подивилася на нього.

— Дуже корисно.

І тут він зрозумів. Погляд коротко пройшовся по мені, потім по квартирі.

— Можу ввімкнути тобі фільм. Можеш сходити в душ. Можеш просто посидіти.

Останнє чомусь прозвучало найдивніше. Просто посидіти.

Я давно не пам’ятала стану, коли від мене справді нічого не вимагалося. Не потрібно було працювати, ухвалювати рішення, стежити за часом, щось доводити, чекати наступної розмови. Можна було просто перебувати в кімнаті. Я сперлася долонями об край стільниці.

— Ти як? — запитав Террі.

— Нормально.

Він подивився на мене трохи уважніше.

— Трохи втомилася, — додала я.

— Голова крутиться?

— Уже ні.

— Зуб?

Я обережно провела язиком по іншому боці рота.

— Майже не болить.

Террі кивнув.

— Їсти хочеш?

Я замислилася.

— Не дуже.

— Тоді почекаєш.

— Чого?

— Поки буде готова вечеря.

Я подивилася на нього. І чомусь саме це остаточно вибило мене зі звичного ритму.

Террі взяв зі стільниці телефон.

— Я піду перевдягнуся.

— Добре.

Він вийшов із кухні. Я залишилася сама. Кілька секунд просто стояла там, слухаючи, як за вікном вітер б’є дощем у скляні двері балкона. Потім усе-таки сіла на високий стілець біля стільниці. Поки що вистачить і цього.

За кілька хвилин Террі повернувся. Я підняла голову й на секунду зависла. Він перевдягнувся в темні домашні штани, просту футболку. Без сорочки, без ременя, без усього того, що зазвичай робило його зібраним навіть тоді, коли він мовчав. У власній квартирі він виглядав незвично звичайним.

Террі ніби не помітив мого погляду. Підійшов до раковини, ретельно вимив руки, витер їх рушником і відчинив одну з нижніх шафок.

Дістав каструлю, потім невелику сковорідку. Я продовжувала сидіти на високому стільці й дивитися. Він поставив на плиту каструлю з бульйоном, увімкнув конфорку. З холодильника з’явилися гриби, вершкове масло, сир. Із шафи — рис. Рухи були звичними. Не обережними, як у людини, яка раз на пів року намагається згадати, де в неї лежить ніж. Він точно знав, що робить.