Глава 12. Квартира

Коли вони вийшли з клініки, Террі насамперед подивився на Мел. Вона вже виглядала нормально, тільки рухалася трохи повільніше, ніж зазвичай, і мружилася від світла, ніби день виявився яскравішим, ніж вона очікувала.

Після стерильного білого світла клініки вулиця справді була майже надто світлою. Сонце стояло низько для цієї пори року, але небо було майже чистим. Після ранкової сірості повітря прогрілося сильніше, ніж обіцяв прогноз. Вітру майже не було. Кінець листопада на кілька годин вирішив прикинутися осінню.

Террі відкрив машину. Мел сіла на пасажирське сидіння й одразу відкинулася на спинку. Він обійшов машину, сів за кермо й завів двигун, але кілька секунд не рушав, дивився на неї.

— Як почуваєшся?

— Нормально.

Террі уважніше подивився на неї.

— Це відповідь чи просто звичка?

Мел трохи насупилася.

— Я справді нормально почуваюся. Просто трохи сонна.

Уже краще.

— Голова крутиться?

Вона прислухалася до себе.

— Трохи, якщо швидко встаю.

Террі кивнув. Їхати на причал зараз не мало сенсу. До дозволеного зворотного вікна залишалося достатньо часу. Мел після седації потрібно було остаточно прийти до тями, поїсти й тільки потім знову сідати на катер.

Він виїхав із парковки. Кілька хвилин Мел мовчала, дивлячись у вікно. Місто проходило повз неї звичайним життям: машини, люди на переходах, відкриті магазини. Вона стежила за всім трохи уважніше, ніж мав би це робити той, хто бачив таке щодня. Террі помітив і нічого не сказав.

— Їсти хочеш?

Вона повернула голову.

— Ні.

Вона знову відвернулася до вікна. Через кілька кварталів він звернув із головної дороги, і Мел відірвалася від вікна.

— Ми не до причалу?

— Ні.

Вона подивилася на нього.

— А куди?

— Трохи прогуляємося.

— Навіщо?

— Тобі потрібно остаточно прийти до тями.

— Я вже прийшла.

Террі коротко подивився на неї. Мел сиділа, глибше, ніж зазвичай, утонувши в сидінні, і повільно моргнула.

— Звісно, — сказав він.

Вона невдоволено видихнула, але сперечатися не стала. Через кілька хвилин попереду з’явилася вода. Парк тягнувся вздовж берега довгою смугою голих дерев і доріжок. Сонце лягало на воду блідими відблисками. Кілька людей гуляли набережною; хтось сидів на лавках, підставляючи обличчя рідкісному листопадовому теплу. Террі припаркувався й заглушив двигун.

— Посидимо трохи, потім поїмо, якщо захочеш.

— А якщо я не захочу?

Террі усміхнувся й відчинив двері.

— Тоді запитаю тебе пізніше.

Вона подивилася на нього з тим виразом, який означав, що він її дратує.

Добре. Значить, вона справді приходить до тями.

Террі вийшов із машини. Через кілька секунд грюкнули двері з її боку. Він озирнувся. Мел застебнула куртку вище, поправила шарф і на секунду зупинилася, дивлячись на воду. Сонце впало їй на обличчя, вона примружилася, а потім чомусь усміхнулася, зовсім трохи. Террі відвернувся першим.

— Ходімо.

***

Лавка була холодна, але суха. Дерево нагрілося від рідкісного сонця й пахло чимось терпким — смолою, листям, містом. Ми сиділи поруч. Між нами залишалася відстань у долоню — і вона відчувалася майже фізично.

Люди проходили повз. Чоловік із собакою, молода мама з візочком, пройшли дві дівчини з кавою навинос. Світ жив своїм звичайним, недраматичним життям. Ніхто не дивився на нас. Це було дивно.

Біль у щоці минув, але тіло пам’ятало, яким гострим він був. Террі сидів мовчки поруч зі мною, не поспішав заповнювати паузу й дивився на воду. Я повернула до нього голову й тихо запитала:

— Чому я?

Він спочатку видихнув, потім подивився на мене.

— Тому що більше нікому.

Я знову подивилася на алею. Та дівчина з візочком уже майже зникла за деревами. Дівчата з кавою зупинилися біля перехрестя, про щось сперечалися.

— Це жахливий спосіб обирати людей.

— Це чесний спосіб.

Вітер торкнувся мого волосся, і я прибрала пасмо за вухо. Террі подивився на цей жест — коротко, уважно. Я відчувала його тепло поруч.

— Ти відпустиш мене?

Запитала тихо, відчуваючи, що це питання лежало всередині надто довго. Террі подивився вбік, на алею, на людей, що йшли нею.

— Ти хочеш визначеності, — сказав він спокійно.

Я похитала головою.

— Я хочу просто розуміти, що буде далі.

Я озирнулася навколо — будинки, дерева, відкриті ворота парку. Усе виглядало доступним, усе виглядало можливим. Террі трохи нахилився до мене. Його пальці торкнулися моєї спини. Згори вниз, повільно, майже ліниво. Провели по тканині куртки, зупинилися біля талії. Тепла долоня залишилася там. Я повернулася до нього.

— Це «ні»? Чи просто «не зараз»?

Він дивився на мене прямо, спокійно, без тіні гри у владу.

— Ні, не зараз.

Я чекала, що в цій фразі буде жорсткість. Вона була. Я відчула, що усміхаюся.

— Ти неможливий, — сказала я тихо.

Кутик його губ смикнувся.

— Я послідовний.

Його рука трохи стиснулася — ледь помітно. Майже так, ніби він перевіряв — ти тут? Я була.

— Добре, тоді в нас є «зараз».

Він прибрав руку не одразу. Ще секунду вона лежала на моїй спині. Потім він відкинувся на спинку лавки.

— Є, — відповів він.

І в цьому «є» було більше тепла, ніж у будь-якій обіцянці. Люди продовжували проходити повз, місто шуміло, світ був звичайним. А ми — ні.

***

До кафе вони дійшли майже через годину. Мел сама сказала, що хоче їсти. Сонце за цей час опустилося нижче, але все ще трималося між рідкими хмарами. Вітер став помітнішим. Поки не сильний — просто вода більше не лежала рівно, як раніше, а голі гілки над доріжкою почали тремтіти.

Усередині кафе було тепло, людей майже не було. Террі вибрав столик біля вікна, пропустив Мел ближче до скла. Вона зняла шарф, розстебнула куртку й довго дивилася меню.

— Мені не можна нормально жувати.

— Я знаю.

Вона підняла на нього очі.

— Звісно, знаєш.