Глава 11. Вихід

Я лежала в ліжку, лампа на підлозі продовжувала горіти. Сьогодні мені не хотілося вимикати світло повністю. Тіло було важким. Увечері я провалилася в сон майже одразу, щойно голова торкнулася подушки.

А зараз я прокинулася від того, що хворий бік обличчя почав нити. Я сіла. Намацавши під ліжком капці, пішла на кухню. Дістала з холодильника холодну пляшку соку й приклала до щоки. Стало трохи легше. Не відриваючи холодного скла від шкіри, я налила собі води і зробила ковток. І відчула це. Біль був не на поверхні шкіри, а всередині. Я знала, що це. 

Той самий зуб. Я провела язиком по краю — і одразу пошкодувала. Віддало глибше, ніж раніше. Я видихнула. Згадала, як відкладала лікування. Говорила собі, що піду пізніше, зроблю все одразу. Що це ще не проблема.

А тепер це стало проблемою. Усередині себе я вже знала, що саме не мине. Я сиділа на стільці, притискаючи холодну пляшку до щоки, і згадувала вчорашній вечір. Не весь, а тільки те, як він закінчився.

Я знала, що потрібно взяти планшет. Але сиділа нерухомо. Зробити цей крок було важко. Я заплющила очі. Ще кілька годин тому я плакала у Террі на грудях, вчепившись у сорочку, і вперше за весь вечір мені було спокійно. І водночас потім пам’ятала, як моя перепустка зникла в його кишені. Найпаскудніше було в тому, що одне не скасовувало іншого.

Можна було перечекати. Можна було не чіпати зуб язиком і дотягнути до ранку. Але я не знала, що буде вранці. Планшет лежав поруч. Я встала, пройшлася коридором до холу. Коли зуби в роті зімкнулися, біль став особливо гострим. Я повернулася на кухню, взяла планшет і подивилася на екран.

3:27

Я натиснула на іконку, і відкрився той самий порожній чат. Курсор блимав. Я прибрала руку від екрана. Зараз третя година ночі. І що писати? Мої пальці набрали:

«Ти не спиш?»

І одразу стерли. Після такого вечора….Я зітхнула й знову набрала:

«У мене дуже болить зуб»

Палець завис над кнопкою «Надіслати». Я натиснула й продовжувала дивитися на екран. І раптом біля імені Террі загорілася зелена крапка. Екран видав:

«Давно?»

Я моргнула й дивилася на рядок довше, ніж потрібно.

«Я не знаю. Не одразу стало зрозуміло, але вже не минає»

«Чому не написала одразу?»

«Я написала. Зараз, коли зрозуміла, що потрібно».

«Тобто ти знову чекала, поки стане погано».

Я завмерла… чорт тебе забирай, та чому з тобою так складно. Мої пальці застигли над клавіатурою, але тут прийшла відповідь.

«Через 10 хвилин ідемо в медкрило, одягайся»

«Я не хочу до стоматолога»

«Стоматолога в центрі немає, лікар просто подивиться»

Я видихнула, зуб усе ще нив. Я відклала планшет.

***

Террі прийшов раніше, ніж я очікувала. Я почула кроки в коридорі, коли вже застібала куртку. Двері на кухню відчинилися спокійно. На секунду я завмерла й просто дивилася. На ньому не було ні сорочки, ні джинсів. Темні домашні штани, проста графітова футболка, зверху накинута звична куртка. Волосся з одного боку було прим’яте, ніби він провів по ньому рукою вже на ходу й не до кінця поправив. Обличчя залишалося зібраним, але під очима втома стала помітнішою.

Значить, усе-таки спав.

Від цієї думки мені чомусь стало ніяково. Він увесь вечір займався мною. Потім, мабуть, усе-таки ліг. А тепер знову стояв тут.

Через мене.

Террі провів долонею по обличчю й подивився на мене вже уважніше.

— Сильно болить?

— Так.

Він кивнув. Я все ще дивилася на нього й нарешті сказала:

— Я тебе розбудила.

— Так.

Відповідь прозвучала абсолютно спокійно, і мені стало ще гірше.

— Тоді я могла почекати до ранку.

Террі зупинився.

— Ні.

Я насупилася.

— Террі...

— Ти правильно зробила, що написала.

Я замовкла. Він уже виглядав майже як завжди, сонливість зникла з обличчя так швидко, ніби її там і не було.

— Ходімо, спочатку подивимося, що із зубом. Якщо знадобиться стоматолог, вранці вирішимо це.

Вранці.

Я відвела погляд.

Звісно.

Увесь вечір, ніч, а тепер ще й ранок. Мені раптом стало не по собі від того, скільки місця я за останні кілька годин зайняла в його житті. І найгірше було те, що він, здається, взагалі не вважав це проблемою.

***

Незнайомий мені лікар сказав це спокійно, майже буденно, як говорять про речі, які бачать не вперше:

— Знеболювальне я дам. На добу цього вистачить. Але це не рішення. За такої тріщини потрібен стоматолог. І краще не тягнути.

Террі стояв біля дверей і слухав мовчки, тільки один раз коротко кивнув.

***

У ранковому світлі кухні я сиділа, тримаючи в долоні блістер, у куточку якого вже не вистачало двох таблеток. Знеболювальне допомогло, і я навіть змогла трохи поспати. Щока все ще нила — глухіше, але вже глибше, ніби біль просто пішов усередину.

Террі сидів навпроти мене, наші ноги майже торкалися. Перед ним стояла моя склянка з водою, він торкнувся її пальцем.

— Зараз штормовий коридор. Я не повезу тебе на материк за такої хитавиці.

Я нічого не відповіла.

— Але й тягнути не будемо, — додав він. — Виїзд буде сьогодні за першої нормальної можливості.

Я стиснула блістер сильніше.

— Це довго?

— Ні.

Я коротко видихнула. Він подивився на мене.

— Поки ти приймаєш знеболювальне, їси тепле й не робиш вигляд, що питання закрите таблетками.

Я опустила погляд.

— Я не роблю вигляд.

— Робиш, — відповів він спокійно.

І після короткої паузи додав:

— Але вже менше, ніж раніше.

Я мовчала. Тиша стала незручною, і тоді я сказала це сама:

— Я не хочу їхати до стоматолога.

Він трохи нахилив голову,на його обличчі вперше промайнуло майже щире здивування.

— Ти була такою хороброю весь цей час. І боїшся лікаря?

Мені стало соромно миттєво.

— Так, — сказала я.

Здивування зникло, він просто чекав. Я не хотіла пояснювати, але сказала.