Глава 9. Ескалація

Була п’ятниця, а отже — день прання. Вранці я закинула речі в пральню й майже одразу пішла до центрального корпусу. День розтягнувся довше, ніж я розраховувала. Марк пішов раніше, кинувши щось про те, що на сьогодні з нього досить, а я залишилася ще майже на годину — закривала розрахунки й перевіряла вивантаження.

Коли я нарешті повернулася до блоку Б, коридори вже почали порожніти. Я відчинила двері пральні й одразу стягнула куртку. Тут було тепліше, ніж у коридорі, повітря пахло порошком і вологою тканиною. З кишені я дістала складений пакет і поклала його на сусідню машину.

Мої речі все ще лежали в пральній машині. Я відкрила люк і почала перекладати мокру білизну в сушарку. Футболки, штани, шкарпетки — усе важке від води й холодне на дотик. Останнім дістала светр, струснула його й запхала всередину. Закрила дверцята сушильної машини. На екрані висвітилося:

20 хвилин.

Я натиснула запуск. Машина загуділа, барабан повільно провернувся.

Двадцять хвилин.

Я сперлася стегном об край сусідньої машини, коли двері відчинилися. Я підняла голову. Сем зайшов спокійно. Я напружилася раніше, ніж встигла щось подумати.

Пральня.

Він.

На секунду перед очима майже сплив той перший раз — коли я залишилася тут в одній футболці й саме тоді вперше його побачила.

— Привіт, — сказав Сем.

— Привіт.

Він пройшов повз мене. Не зупинився, просто підійшов до сушарки біля дальньої стіни, відкрив дверцята й почав діставати свої речі. Я дивилася лише кілька секунд, потім відвела погляд. І повільно видихнула.

Він спокійно складав усе: футболку, штани, ще щось темне. Перекладав речі в пакет, який приніс із собою. Нічого страшного. Він просто теж прийшов забрати білизну. Напруга в плечах трохи відпустила. Я подивилася на таймер.

17 хвилин.

Сем зав’язав пакет, поставив його зверху на дальню сушарку й випростався. Я знову перевела погляд на цифри. Але краєм ока помітила рух. Сем зробив крок у мій бік.

— Ти сьогодні знову пізно закінчила.

— Робота.

— Я бачив.

Я підняла на нього погляд.

— Звісно.

Він усміхнувся, ніби я сказала щось смішне.

— Ти завжди так відповідаєш, коли втомлюєшся?

— Як?

— Ніби від тебе треба відійти подалі.

Я нічого не сказала. Сем підійшов ще на крок. Я автоматично відступила, він помітив це й підійшов ще ближче. І цього разу навіть не зробив вигляду, що ні.

— Ось, — сказав він тихо. — Знову.

— Що знову?

— Ти щоразу напружуєшся.

Він вимовив це майже спокійно. Я відступила ще трохи й сперлася об край пральної машини.

— Сем…

Він підійшов впритул і обійняв мене. Не схопив і не притягнув до себе. Просто поклав руки навколо мене так буденно, ніби це було цілком нормальним продовженням розмови. На секунду я застигла від несподіванки, потім уперлася долонями йому в груди.

— Не треба, будь ласка, відійди.

Я сказала це спокійно й спробувала відсторонитися. Його руки не розімкнулися. Сем дивився мені в обличчя. Я натиснула на його груди сильніше, намагаючись розірвати кільце його рук.

— Сем, не треба.

Він лише притягнув мене, зовсім трохи.

— Ти щоразу напружуєшся, — сказав він біля мого вуха. — Зі мною можна розслабитися.

Я повернула голову.

— Відпусти.

— Я нічого тобі не зроблю.

Його голос залишався м’яким.

— Я не зроблю тобі нічого поганого.

І перш ніж я встигла знову відштовхнути його, він нахилився й поцілував мене. Він поцілував м’яко, майже дбайливо, але не залишаючи мені можливості відсторонитися. Тиск його губ посилився рівно настільки, щоб стало зрозуміло: відпускати він не збирається. Його долоні ковзнули під край кофти й лягли на голу шкіру талії. Від несподіваного дотику я смикнулася й сильніше вперлася в нього руками.

— Пусти меня, я не хочу.

Його пальці зачепили край кофти й потягнули тканину вгору, оголюючи ще більше шкіри на животі.

І тільки тоді мене по-справжньому накрило усвідомленням. Це вже був не поцілунок. Він чув мене. Я сказала йому відпустити мене. Сказала, що не хочу. А він продовжував. Страх ударив різко, холодом під ребра. Я рвонулася з його рук:

— Я не хочу тебе!

Сем стиснув мене ще сильніше, не даючи вирватися.

— Тихіше, — сказав він майже спокійно. — Я замкнув двері. Ніхто не зайде.

Його губи притиснулися до моєї шиї. Спочатку був поцілунок, а потім різкий біль. Шкіра натягнулася від втягування, я відчула вологий язик на своїй шиї. Серце калатало десь у горлі. Я завмерла.

Двері замкнені. Ніхто не зайде.

Повітря раптом стало мало. Я смикнулася сильніше, уже не намагаючись зробити це спокійно, рвонула плечем і всім тілом.

— Припини!

— Мел, не опирайся.

Його голос звучав глухо. Я знову смикнулася, відштовхуючи його.

— Ні!

Я відчула зміну в ньому всім тілом — груди під моїми долонями стали твердішими, м’язи напружилися, дихання змінилося. М’якість зникла миттєво.

Спалах болю — і моя голова виявилася повернутою вбік раніше, ніж я зрозуміла, що сталося. Зуби в роті вдарилися один об одного. Шкіра на щоці горіла. Звук працюючої сушарки чомусь став глухим. Я хитнулася й на секунду всією вагою повисла на його руці, яка все ще притискала мене.

Його пальці лягли мені на підборіддя, і він повернув моє обличчя. Погляд Сема на секунду змінився.

— Пробач. Я не хотів.

Великий палець торкнувся палаючої щоки.

— Роздягайся. Сама.

Його блакитні очі дивилися спокійно. Майже так само, як кілька хвилин тому. Рука все ще лежала в мене на обличчі.

І тут я не витримала. Страх обірвався так само різко, як і з’явився. На його місці спалахнула злість — гаряча, майже сліпуча.

Він не буде вказувати мені, що робити.

Я вдарила його з усієї сили — різко, не думаючи ні про техніку, ні про те, куди саме влучу. Сем відсахнувся. Я рвонулася до дверей. Пальці тремтіли так сильно, що з першого разу зісковзнули із замка. Я смикнула ще раз — клацнуло. Двері розчахнулися. Я буквально вивалилася в порожній коридор.