Глава 9. Центральний корпус

У процедурній було світло. Холодне верхнє світло лягало на металеві поверхні. Праворуч від кушетки стояв модуль подачі — вузький корпус із прозорою касетою та лінією, що відходила від неї. Трубка закінчувалася катетером на передпліччі Деніела. Подачу вже було зупинено, індикатор над касетою не горів.

Піддослідний лежав на кушетці, ремені вже зняли. Марк стояв біля краю столу й дивився не на екран, а на нього.

— Як тебе звати?

Чоловік моргнув.

— Деніел.

— Де ти перебуваєш?

— У центрі «Грейхолм».

Марк відзначив, що відповідь надійшла швидко. Кріс коротко подивилася на монітор.

— Усе в нормі.

Марк нічого не відповів.

— Який сьогодні день?

Деніел зробив невелику паузу.

— Вівторок.

— Добре.

Кріс щось відзначила в планшеті. На загальному екрані навпроти циклу вже стояв зелений статус.

Медик від’єднав лінію від катетера, закрив порт і тільки потім почав знімати датчики.

— Можеш підвестися?

Деніел кивнув. Секунду нічого не відбувалося. Потім він поклав долоню на край кушетки. Ще одна пауза. Тільки після цього сів. Марк спостерігав.

— Голова паморочиться?

— Ні.

— Нудить?

— Ні.

— Слабкість?

Деніел подивився на нього.

— Ні.

Відповіді були правильними. Марк простягнув йому пластиковий стакан.

— Візьми.

Деніел подивився на стакан і не взяв. Марк не рухався.

— Що це?

— Стакан.

Рука Деніела піднялася тільки за секунду. Пальці здригнулися й зімкнулися навколо пластику. Кріс знову подивилася на графіки на загальному екрані.

— Затримка невелика.

— Я бачу.

Марк забрав стакан назад.

— Що було перед запуском?

Деніел насупився.

— Перед…

Він замовк. Марк почекав ще секунду й уточнив.

— Що ти робив до процедури?

— Я…

Деніел подивився в бік стіни. На кілька секунд його обличчя стало порожнім. Потім він моргнув.

— Сидів тут.

— Де саме?

Чоловік озирнувся, ніби вперше бачив кімнату.

— Не знаю.

Медик стиснув у руці ще не знятий датчик і перевів погляд на Марка. Джей у кутку підняв голову від планшета. На моніторі все ще горів зелений статус.

Марк підійшов ближче.

— Деніел, подивися на мене.

Чоловік підняв голову.

— Ти нормально мене чуєш?

— Так.

— Розумієш, що я кажу?

— Так.

— Тоді скажи, що я запитав хвилину тому.

Пауза. Цього разу вона була ще довшою.

Деніел хмурився, між бровами залягла легка складка.

— Ви запитали…

Він замовк. Марк перевів погляд на екран. Пульс знижувався. Основні показники поверталися до вихідних. Платформа не бачила проблеми.

— Поки не запускаємо для нього другий цикл. Беріть наступного, — сказав він.

Кріс повернулася.

— За протоколом допуск є.

— Я бачу.

— Тоді чому пауза?

Марк знову подивився на Деніела. Той усе ще тримав руку на краю кушетки, ніби забувши, що збирався встати.

— Тому що він ще не повернувся.

У кімнаті стало тихо. На моніторі зеленим горіло:

Цикл завершено.

Марк подивився на планшет Джея.

— Збережи сирі дані повністю. Без фільтрації.

***

Вранці на балкон я не вийшла. За склом було сіро й холодно. Вітер смикав тонкі гілки дерев біля корпусу, і навіть звідси було видно, як вони дрібно тремтять. Я сиділа на кухні в теплих шкарпетках, підібгавши під себе одну ногу, і заштриховувала клітинки в блокноті.

Не тому, що це було потрібно. Просто мені хотілося цим займатися. Ряд за рядом, клітинка за клітинкою. Блокнот був списаний уже наполовину, і зупинятися я не збиралася.

Учора ввечері я завантажила нові дані в лабораторії. Я навмисно не відкрила їх одразу. Спочатку сказала собі, що втомилася. Потім — що вранці голова буде яснішою.

Тепер планшет лежав на столі поруч із чашкою, і від цього всередині мені ставало тільки гірше. Ніби я тягнула час.

Я зафарбувала ще одну клітинку. Потім ще одну й зупинилася. Відклала ручку на блокнот і кілька секунд просто дивилася на планшет. Там були вже не симуляції. Не умовна людина, яка завжди виконувала те, що від неї вимагала формула.

Там, усередині мого пристрою, уже були реальні люди. Я зітхнула. Відкладати більше не можна.

Файл відкрився з тієї точки, на якій я зупинилася вчора. Я провела пальцем униз.

Ідентифікатори.

Час запуску.

Тривалість входу.

Глибина циклу.

Швидкість повернення.

Залишкові зміни.

Повторний запуск.

Я вибрала першу серію. Вхід — у межах розрахункового вікна.

Глибина — допустима.

Повернення — зелене.

Пам’ять відновлена.

Мовлення — без відхилень.

Орієнтація збережена.

Я прогорнула нижче.

Реакція на зовнішній стимул.

Тут була затримка. Зовсім невелика.

Я насупилася й відкрила сусідній рядок, в іншого. Ще одна. Потім третя. Я повернулася нагору. Платформа позначала цикл як завершений.

Я знову прогорнула вниз. Пульс іще не повернувся до базового. М’язова провідність трималася вище вихідної. Реакція на звук запізнювалася. В одному випадку — майже на секунду.

Я відкрила часову шкалу. Повторний запуск стояв уже після зеленої позначки. Формально все було правильно. Платформа побачила повернення й дозволила наступний цикл.

Я збільшила графік пальцями. Синя лінія опускалася до вихідної. Але не до кінця.

Я довго дивилася на дані. Потім відкрила другий ідентифікатор. Те саме.

Третій — трохи слабше.

Четвертий — знову.

Я випросталася на стільці й витягла ногу з-під себе. Чашка поруч уже охолола, я відсунула її.

Ще раз пройшлася по даних.

Пам’ять — так.

Мовлення — так.

Відповіді адекватні.

Людина орієнтована.

Але тіло все ще не вийшло.

Я відкрила технічний критерій завершення циклу. Там було все те саме, що я знала напам’ять.