Глава 8. Новий початок

Я повільно бігла на біговій доріжці. Але дивилася не на маленький монітор тренажера, а на грушу, що висіла в кутку. Руки ще не загоїлися до кінця, але тренування біля груші здавалося хорошим способом зробити думки трохи тихішими.

Зі спортзалу я виходила повільно. Ранкова напруга трохи відпустила. У м’язах залишилася приємна важкість після хорошого тренування.

Зазвичай у цей час коридори центрального корпусу були майже порожніми. Але сьогодні все було інакше.

Ще до повороту я почула голоси, негучні, спокійні. Коли звернула до центрального переходу, побачила людей. Чоловік п’ятнадцять, може, двадцять. Усі незнайомі.

Вони стояли невеликими групами, розгублено озираючись навколо. Хтось тримав спортивну сумку, хтось — невеликий рюкзак. Звичайний одяг, звичайні обличчя. На кожному зап’ясті був білий браслет. Тонкий, із невеликим чорним номером. Не електронний, просто пластикова смужка.

Поруч співробітники центру спокійно щось пояснювали, показували напрямок. Хтось усміхався, ставив запитання. Одна літня жінка ніяк не могла впоратися із застібкою на сумці. Співробітниця центру з бейджем на шиї присіла поруч і допомогла їй застебнути блискавку.

Усе виглядало... надто звичайно. Як заселення до санаторію. Ніхто не поспішав і не підвищував голос.

Я зупинилася. Мабуть, надто різко. Кілька секунд просто дивилася. Білі браслети. Однакові. З номерами. Без імен.

Я знала, хто вони. Пілот. Перші люди. Моя модель раптом перестала бути моделлю. Усі останні тижні я дивилася на таблиці.

На ймовірність ускладнень.

На відновлення.

На відсотки.

На графіки.

Тепер ці відсотки йшли повз мене холом. Я вдивилася в обличчя. Одна дівчина була значно молодшою за мене. Років двадцять. Вона нервово поправляла волосся й намагалася усміхатися співробітниці, яка щось їй розповідала.

Я спіймала себе на тому, що мимоволі намагаюся уявити її рядком у звіті.

Вік.

Вага.

Група.

Номер.

І одразу ж відвернулася від цієї думки. Ні. Це дівчина. Людина. Чиясь донька.

Я постояла ще кілька секунд. Потім мовчки пройшла повз групу. І поки йшла до дверей, уперше зрозуміла одну просту річ. Якщо моя модель помилилася, то помилилася не в цифрах. А в них.

***

У барі було людно. Не гамірно — просто багато голосів говорили одночасно. Музика грала тихо, але її майже не було чути за розмовами.

Ми із Сонею стояли біля стійки. Вона щось розповідала, але я вже слухала впіввуха. Після довгого тижня голова все ще була важкою. Я втомлено сперлася на край стійки й повільно допивала свій лимонад. Усередині склянки плавав напіврозталий лід.

— Не очікував побачити тебе тут.

Я повернула голову. Сем стояв поруч. Надто близько до мене — я відчула тепло його плеча крізь повітря між нами. Він був не у формі. Проста темна сорочка із закоченими рукавами. Без тієї жорсткої лінії плечей, яку створювала форма охорони. Він виглядав майже звичайним. Майже.

— Ти теж дивишся фільми щоп’ятниці? — запитала я.

— Рідко, — сказав він. — Зазвичай у цей час зміна. Сьогодні просто пощастило.

Сем сперся ліктем на стійку, трохи повернувшись до мене. Його плече опинилося близько, і я відчула запах його сорочки — чистий, теплий, змішаний із чимось деревним і свіжим водночас.

— Ти давно тут?

— Ні. Ми тільки після фільму.

— Соня тебе сюди витягує?

Я кивнула. Сем усміхнувся й перевів погляд на Соню, яка дивилася вбік.

— Вона багатьох витягує.

Соня саме в цей момент розгледіла когось в іншому кінці залу й нахилилася до мене.

— Я на хвилинку.

Я кивнула. Вона вже відходила від стійки. Сем провів її поглядом.

— Схоже, вона тебе кинула.

— Ненадовго, — сказала я.

Він подивився на мою склянку.

— Це в тебе що?

— Просто лимонад.

Сем простягнув руку й трохи повернув склянку за край, ніби хотів краще роздивитися. Його пальці на секунду торкнулися моїх.

— Серйозно?

Я трохи посунула руку, повертаючи склянку до себе.

— Я не люблю відчуття сп’яніння.

— Ти завжди обираєш безпечні варіанти?

Я не відповіла. Кілька секунд ми просто стояли поруч. Я відчувала його присутність шкірою — тепло тіла, тихий звук дихання в шумі бару. Хтось позаду зачепив мене плечем, проходячи до стійки. Я трохи втратила рівновагу й на секунду сперлася рукою на край. Сем автоматично поклав долоню мені на спину, притримуючи. Дотик був коротким, але його пальці затрималися на секунду. Я відчула тепло його долоні крізь тканину кофти. Я випросталася й трохи посунулася вперед, звільняючи простір між нами.

Потім він спокійно сказав:

— До речі.

Я подивилася на нього.

— Ти пам’ятаєш, що обіцяла мені вечерю?

Я ледь не усміхнулася.

— Ти дуже терплячий.

— Я вмію чекати.

Я відпила зі склянки.

— Я пам’ятаю.

— Добре.

Сем подивився на мене трохи уважніше, спираючись ліктями на стійку.

— Чому ти весь час тримаєш дистанцію?

Я не відповіла, подивилася поверх його плеча на людей у барі. Він ледь помітно усміхнувся й нахилився трохи вперед, ближче до мене. Тихо промовив:

— Іноді це виглядає… ніби ти хочеш, щоб хтось підійшов ближче.

Я спіймала себе на тому, що трохи сильніше стиснула пальці навколо склянки. Сем знову подивився на мої руки. Погляд затримався на пальцях трохи довше.

— Бинти знайшла?

Я похитала головою.

— Поки ні.

— Я бачив сьогодні, що ти була в залі.

Я підняла брови.

— Спостерігав?

— Робота така.

Він знизав плечима.

— Без бинтів довго не протягнеш.

— Я це врахую.

У цей момент з’явилася Соня — але вже поруч із якимось хлопцем. Вона подивилася на мене й винувато усміхнулася.

— Слухай… я, здається, ненадовго зникну.

Я лише кивнула. Вона вже йшла з ним у бік столиків. Сем тихо хмикнув.

— Тепер вона точно тебе кинула.

Він трохи повернувся до мене, і простору між нами стало ще менше. Я подивилася на порожнє місце, де Соня стояла секунду тому.