Глава 7. Розрядка

Нова архітектура вже була внесена на платформу. Марк не поспішав. Він не дивився на мене, дивився на графік. Прокрутка. Зупинка. Хімік прогнав симуляцію ще раз, потім ще одну — зі зміненими параметрами.

Курсор на секунду завис перед запуском, ніби Марк перевіряв не мою роботу, а думку. Потім він прибрав частину обмежень і подивився, як поводиться вихід. Архітектура трималася. Не ідеально, але чисто, без накопичення, без провалу на другому циклі.

Хімік відкинувся в кріслі, але погляду від графіків не відвів. Пальці на секунду завмерли над клавіатурою. Потім він знову подався вперед і відкрив перший прогін. Найраніший.

Прокрутив назад повільно, ніби тепер йому потрібно було побачити не цифри, а шлях до рішення. Порівняв.

Я стояла біля сусіднього столу, не втручаючись. Перенесла вагу з однієї ноги на іншу, майже непомітно, щоб не порушити хід його думок. Хімік зробив ще один прогін, потім зупинився. Рука залишилася на мишці, але він не рухав нею, тільки подивився на мене.

— Ти знала. Весь цей час знала.

Я не відповіла одразу. На частку секунди збилося дихання — майже непомітно, але я це відчула. Він продовжив, усе так само спокійно:

— Це рішення не з’являється за ніч. Це не один розрахунок.

Я повільно видихнула через ніс і відчула, як кутик рота сам собою смикнувся вгору. Радше як реакція на невідповідність — між тим, що він бачить, і тим, як це насправді відбувалося.

Марк це помітив.

— Це серія гіпотез.

Він торкнувся пальцем першої точки, потім провів ним уздовж графіка до наступної.

— Ти рахувала це паралельно зі мною.

Він не питав. Я витримала його погляд.

— Так.

Він кивнув, ніби це лише підтверджувало те, що хімік уже зрозумів. Його погляд затримався на мені.

— Тоді інше питання. Це була угода?

— Марк…

Він не перебивав, просто чекав.

— Це не так, як ти думаєш.

Марк відкинувся на спинку крісла. Щелепа на секунду напружилася.

— Тоді як?

Я знала, що можу відповісти. Слова були, формулювання — теж. І знала, що не буду. Я підняла на нього погляд.

— Запитай у Террі.

Хімік завмер на частку секунди. Пальці на клавіатурі трохи зрушили, але він не натиснув жодної клавіші.

Я бачила момент, коли він пов’язав одне з іншим. Марк повільно прибрав руку з клавіатури.

— Зрозуміло.

***

Лабораторія не зупинялася, але розмова все-таки відбулася. Це не була нарада. Террі просто зупинився біля центрального столу, поклав долоню на його край і дочекався, поки найближчі погляди повернуться до нього. Цього виявилося достатньо.

— Завтра з кожним поговорять окремо. Ви відповідаєте в межах своєї зони відповідальності. Тільки те, що ви робили й бачили.

Марк трохи видихнув, майже непомітно.

— Питання поза вашою зоною — переводьте на мене. Я буду присутній.

Я підняла на нього очі.

Террі перевів погляд на загальний екран. Там усе ще йшов поточний прогін.

— Усе, що ви говорите, має збігатися з логами.

Кріс кивнула першою.

— Зрозуміла.

Хтось із відеозв’язку коротко підтвердив. Марк нічого не сказав, але знову повернув погляд до моделі. Террі обвів поглядом стіл, затримався на секунду, ніби перевіряючи, чи залишилися питання. Ніхто не заговорив. Він кивнув і відійшов.

І в цей момент стало зрозуміло ще одне. Я всередині цього. І це знання було важким.

Завтра питатимуть і мене. Думка прийшла спокійно.

Я цього не обирала. І водночас — тому що я все-таки зробила крок і увійшла в це сама.

***

Служба безпеки розташовувалася в окремому корпусі. Я не була тут раніше. Кабінет, до якого я увійшла, був простим. Прямокутний стіл, кілька стільців, екран на стіні. Світло з вікна — розсіяне, денне, а згори — холодне, від ламп. Коли двері за мною зачинилися, чийсь голос сказав:

— Сідайте.

Чий це був голос, я не встигла вловити. І поки дійшла до стільця, затримала погляд на всіх, хто був у кімнаті.

Террі сидів біля дальньої стіни. Його поза не була розслабленою, але й напруженою теж. Перед ним стояв стаканчик із кавою.

Навпроти мене — сухорлявий чоловік у білій сорочці й окулярах. Перед ним стояв ноутбук і якась довга чорна пластикова коробка. На її боці блимав червоний індикатор.

На торці столу сидів уже знайомий мені високий чоловік із платиновим їжачком волосся. Я так і не знала ні його імені, ні посади. Він не подивився на мене. Сидів спокійно, розслаблено, закинувши ногу на ногу.

Чоловік навпроти мене підняв погляд.

— Пред’явіть ваш пропуск.

Я витягла пластикову картку з кишені джинсів і поклала перед ним на стіл. Він спочатку торкнувся клавіатури, потім підтягнув картку ближче й приклав до зчитувача. Короткий сигнал — і червона лампочка змінилася зеленою. Перевіряльник не прокоментував результат.

— Розмова фіксується, — сказав він, не піднімаючи погляду.

Пауза тривала рівно стільки, щоб це дійшло. Я сіла, і тільки після цього він подивився на мене.

— Назвіть ваше ім’я та роль у проєкті.

— Мелані Бел, теоретик когнітивних циклів.

Він кивнув.

— Рівень доступу?

— Другий.

— Ви берете участь у розробці архітектури серій?

— Так.

— Ви підписуєте архітектурні рішення?

— Ні.

— Ваша роль обмежена аналітичною оцінкою?

— Так.

— Коли ви вперше побачили ризик для проєкту?

— На етапі розробки моделі.

Клавіатура тихо клацнула — він відмітив відповідь.

— Ви повідомили про це керівнику проєкту?

— Так.

Він прогорнув щось.

— Керівник проєкту вимагав від вас письмового висновку?

— Ні.

— Вам обмежували доступ?

— Ні.

— Вас відсторонювали від роботи?

— Ні.

— Вам пропонували підписати поточний етап?

— Ні.

Чоловік на секунду зупинився.

— Тобто за наявності ризику від вас не вимагали висновку й не обмежували доступ до даних?

Я кивнула.

— Правильно.

Він кивнув у відповідь.