Глава 6. Кава

На центральному екрані висіла поточна архітектура серії, поруч — вікна симуляцій. Хтось говорив тихо, майже напівголосом, не порушуючи загального ритму. Террі увійшов без паузи, ніби продовжував рух, розпочатий десь в іншому місці. Біля входу не затримався, одразу пройшов до центрального столу, ковзнувши поглядом по екранах і людях.

Марк підняв голову першим.

— Ми прогнали ще один варіант, — сказав він, трохи розвертаючи планшет.

Террі подивився на екран, не нахиляючись ближче.

— Ціна?

— Накопичення йде глибше в цикл.

— Наскільки?

Марк збільшив масштаб.

— На два-три відсотки, це в межах допуску.

Террі кивнув.

— Запустіть паралельно ще два варіанти, — сказав він спокійно. — З різним розподілом по фазах.

Кріс підняла погляд.

— З тими самими параметрами?

— Так. І додайте ще один прогін без зміни буфера. Чисто для порівняння.

— І ще ми підключаємо двох аналітиків, — додав він, уже дивлячись на загальний екран. — Вони заходять із нуля, розберуться вже в процесі.

На секунду стало тихо.

— Нам потрібно кілька незалежних оцінок. Порівняйте розбіжності, зафіксуйте всі відхилення. Проміжні звіти по кожному прогону — до вечора.

Кріс кивнула й почала щось записувати. Террі перевів погляд на другий екран.

— І ще, — сказав він майже між іншим. — Завтра починається зовнішня перевірка.

У кімнаті на секунду стало тихіше.

— Стандартна. Два дні.

Марк трохи випростався.

— Вони дивитимуться архітектуру?

— Так.

Террі подивився на загальний екран.

— Підготуйте все, щоб не було розривів. Будь-які невідповідності закрити до вечора. Роботу не зупиняємо.

Остання фраза прозвучала жорсткіше.

— Якщо є питання — вирішуємо всередині команди.

Марк ще кілька секунд дивився на нього, потім повернувся до екрана.

— Гаразд, — сказав він. — Я роздам завдання.

Кріс уже перемикала вікна. Хтось з аналітиків на відеозв’язку уточнив параметри. Робота пішла далі. Террі більше нічого не додав. Він розвернувся й вийшов так само спокійно, як увійшов.

Я залишилася за своїм терміналом. Спочатку я просто дивилася на екран, на ті самі лінії, які бачила до цього. Вони не змінилися.

Але змінилося інше.

Два додаткові аналітики.

Паралельні прогони.

Незалежні оцінки.

Проміжні звіти.

Перевірка.

Я не почула в його словах нічого про себе. І саме тому почула все. Він не сказав «вирішуй», він навіть не подивився на мене.

Я підвелася. Коридор зустрів мене тим самим рівним світлом. Я йшла швидко, не тому що поспішала, а тому що інакше зупинилася б і знову почала думати.

Його кабінет був відчинений. Террі стояв біля столу, спиною до мене, і щось переглядав на планшеті. Я зупинилася біля дверей на секунду, даючи собі можливість розвернутися й піти, але не зробила цього.

— Террі? — мій голос був негучним.

Він обернувся одразу.

— Так?

Я зробила крок усередину.

— Ми можемо поговорити ввечері?

Він подивився на мене трохи довше, ніж потрібно для простої згоди.

— О котрій?

— Після двадцятої.

Коротка пауза, і він кивнув.

— Добре. У лабораторії.

Я кивнула у відповідь і розвернулася раніше, ніж він встиг сказати щось іще.

***

Я не став ставити їй запитань. Не тому, що їх не було. Тому що відповідь уже була в тому, як вона прийшла. Я не розглядаю це як готове рішення. Це може бути що завгодно.

Готова конструкція.

Частковий варіант.

Спроба позначити межу.

Навіть відмова.

Я не намагаюся вгадати. Важливе інше — вона принесе мені щось. І вона сама обрала момент, коли це зробити.

Я дав їй вікно, і вона ним скористалася.

***

Я сиділа, поклавши ноги на підвіконня у своїй кімнаті. Дихала рівно й дивилася на чорне далеке, майже невидиме море. З прочиненого вікна тягнуло прохолодою, і я підставляла обличчя під легкий потік повітря. Потрібно було зібрати себе перед тим, як зробити наступний крок.

Я надто добре розуміла ціну того, що збиралася зробити. І знала, що можу не повернутися в цю кімнату після розмови. Я знала, що можу не йти. Могла залишити своє неідеальне рішення в чернетках і у своїй голові. Могла не ризикувати, не ставити йому умов. Могла чекати. Подивитися, як експеримент піде далі без мене, як мені почнуть ставити незручні запитання. І шанс поступово вислизатиме з моїх рук.

А ще гірше було те, що його могли забрати силою.

Я повільно видихнула й зрозуміла, що не знаю, що обере Террі. Це було єдине, що не складалося в розрахунок. Він міг погодитися, міг відмовити, міг змінити правила, міг зробити гірше. І я не могла цього прорахувати, як би не намагалася.

Якщо я піду до нього, я зайду туди сама.

Без гарантій.

Без захисту.

У ситуацію, де рішення, що робити зі мною далі, прийматиме він.

А якщо я не піду — рішення рано чи пізно все одно буде прийняте. І теж не мною, а кимось іншим. Тим, хто скаже мені — це просто система.

Якщо обирати, хто буде на мене тиснути — нехай це буде Террі.

Не тому, що він «не зробить». Я вже бачила, що він може. Але він принаймні не бреше собі про те, що робить.

Я злізла з підвіконня, пригладила волосся рукою, відчинила двері й вийшла в коридор. Кроки спочатку звучали надто голосно, потім вирівнялися. Простір знову став звичайним, ніби нічого не змінилося. Тільки всередині вже не було колишньої розвилки.

Я не знала, чим це закінчиться.

Але не йти більше було неможливо.

***

Лабораторія потопала в нічній тиші. Верхнє світло було вимкнене. Лише теплий прямокутник над столом заливав кімнату м’яким світлом. Террі стояв біля столу, боком до проходу, спираючись попереком об край. Щиколотки схрещені, як у людини, яка чекає вже досить давно. Темна сорочка, джинси — він виглядав як завжди. І це кольнуло під ребрами.