Глава 3. Поганий день

Бетонна доріжка закритою частиною острова йшла вгору, до електростанції. З кожним десятком метрів вітер відчувався сильніше. Він ішов від води, підіймався вздовж схилу без поривів. Ніби вже увійшов у режим, який триматиметься тут тижнями.

Террі піднявся останніми сходинками бетонних сходів. В одній руці — жорсткий чохол зі снастями, в іншій — металеве відро, у якому риба вже лежала тихо, без руху.

Біля електростанції було світліше, ніж унизу. Лампа над входом давала жовте коло, вихоплюючи бетон і перила. Гул генераторів ішов фоном. Доглядач Ганс уже був надворі. Він стояв трохи осторонь від дверей, ніби чекав, хоча, найімовірніше, просто вийшов за звичкою. Перевіряти, слухати, дивитися, як він робив це щоранку.

— Ну що, як улов? — запитав він, дивлячись не на відро, а на обличчя Террі.

— Та не дуже, — відповів Террі спокійно, ставлячи відро на край бетонного майданчика й опускаючи поруч чохол зі снастями.

Доглядач хмикнув, ступив ближче й нахилився, зазирнувши всередину.

— Для цієї пори ще нормально, — сказав він, випрямляючись. — Але це вже все, так?

— Так, — кивнув Террі. — Останній раз цього сезону. Далі шторми не дадуть порибалити.

Старий трохи примружився й подивився в бік води, хоча звідси її майже не було видно.

— Цього року погода рано почала псуватися, — сказав він.

Террі коротко кивнув. Він уже бачив зведення щодо вітру, логістики, постачання. Риболовля закінчилася раніше, ніж сезон.

— Уже зіпсувалася, — сказав він.

Доглядач кивнув, ніби це просто підтвердило те, що він і так знав, але без цифр і розрахунків.

— Паливо довезли вчора, — додав Ганс, відступаючи на пів кроку й спираючись рукою на перила.

— Тепер повний обсяг. На сезон вистачить, якщо обійдемося без збоїв.

— Вистачить, — сказав Террі.

Він не уточнював. Якщо привезли повний — значить, рахували із запасом. Доглядач знову подивився на відро.

— Це мені? — запитав він, уже нахиляючись, щоб узяти.

— Так, як завжди, — сказав Террі. — Забери.

Старий кивнув, узяв відро, більше не зазираючи всередину, ніби вже все оцінив заздалегідь, і розвернувся до дверей, відчинивши їх плечем.

— Дякую, — кинув він на ходу.

Террі не відповів. Він підняв чохол зі снастями, коротко перевірив, що все закрито, і подивився в бік основної частини острова. Вітер посилився, пройшовся схилом, зачепив куртку.

Террі розвернувся й пішов угору. Туди, де закінчувалася закрита частина й починалася основна зона. Де все інше вже йшло за іншими правилами.

***

Ранок виявився напрочуд вогким і холодним. Логістичний блок виявився далі, ніж я очікувала — за баром, там, де коридори ставали вужчими й тихішими. Коли я зайшла, усередині нікого не було. Тільки світилася стійка видачі й стояли шафи з комірками.

Я підійшла ближче.

На екрані біля стійки вже світилися номери для видачі, зокрема й той, який висвітився на моєму планшеті разом із повідомленням, що моя посилка доставлена. Я постояла секунду й натиснула його, з’явилася клавіатура й напис «введіть ідентифікатор».

Я ввела. Одна з комірок відкрилася з коротким клацанням. Усередині лежав пакет. Я дістала його, зачинила дверцята. Пластик шарудів у руках надто голосно в цій тиші.

Я не відкривала його одразу. Просто стояла з ним кілька секунд. Потім розвернулася й пішла назад у коридор, у бік спортзалу.

***

Жіноча роздягальня була порожньою. Рівне світло, шафки, лава вздовж стіни, плитка під ногами трохи холодніша, ніж у коридорі. Я зачинила за собою двері й на секунду зупинилася, просто прислухаючись до тиші.

Пакет шарудів, коли я розкрила його. Кросівки лежали зверху. Нові, білі. Я поставила їх на підлогу поруч із собою, зняла взуття, не поспішаючи, й узула їх. Сіли одразу, щільно, але без тиску.

Я встала, зробила крок. Потім ще один.

Нормально.

Костюм виявився більшим, ніж потрібно. Тканина трохи вільно збиралася на зап’ястях, на талії не трималася жорстко. Але це не заважало. Я швидко переодяглася, склала свій одяг у пакет і прибрала в шафку. Душ був у кінці роздягальні. Я пройшла повз, просто відзначивши його, і вийшла в зал.

Простір виявився більшим, ніж я очікувала. Ряди тренажерів стояли чітко, без зайвої відстані, але й без тісноти. Бігові доріжки — вздовж однієї стіни, навпроти — силові, далі — вільна зона з килимками й стійками.

Усе виглядало робочим, не новим, використовуваним тут щодня. Кілька людей були в залі, але ніхто на мене не дивився. Кожен був зайнятий своїм.

Я зупинилася на секунду біля входу, озираючись, не намагаючись розібратися, потім пішла до бігових доріжок. Це було хоча б зрозуміло. Я стала на одну з них, поставила ноги на полотно, подивилася на панель. Кнопки були підписані, я натиснула старт.

Стрічка рушила. Спочатку я просто йшла. Крок за кроком. Я натиснула ще раз. Перейшла на біг. Перші секунди далися легко, потім дихання збилося, серце вдарило сильніше. Ноги почали працювати жорсткіше, ніж я розраховувала. Я прискорилася ще, тепер уже майже на межі. Я тримала темп. Через кілька хвилин я вже задихалася. Я зменшила швидкість і знову перейшла на крок.

***

Джу не поспішала відкривати файл із результатами — вона спочатку перегорнула попередні аналізи, затрималася на цифрах трохи довше, ніж було потрібно, ніби звіряла не тільки показники, а й динаміку, і тільки потім вивела на екран останні дані.

— Уже краще, — сказала вона спокійно, без акценту, ніби це було очікувано. — Гемоглобін піднявся, запас відновився.

Вона клацнула, закриваючи одне вікно й відкриваючи інше.

— Таблетки доп’єш до кінця — і все, далі без них.

Я сиділа навпроти Джу й дивилася не стільки на екран, скільки на її обличчя, намагаючись уловити, чи є там щось іще, крім звичайної робочої оцінки. Нічого зайвого не було.

— Без таблеток — це не означає «нічого не робити», — додала Джу, не піднімаючи на мене погляду. — Сон нормальний, їжа. Не шматками й не коли згадаєш, а нормальне харчування. І навантаження — обережно.