Глава 2. Захист

Я дивилася на свій профіль у системі центру й думала про те, хто тепер керує моїм сном. Моє маленьке розслідування закінчилося. Я вже зрозуміла, як влаштована логістика. Тому п’ять днів тому я вирішила це перевірити. Так само ввечері, сидячи на пуфі, відкрила систему центру.

Вкладка Логістика — Склад.

Список був короткий.

Білизна.

Стандартний одяг.

Гігієна.

Нейтральні позиції.

Я прогорнула до кінця. Потім повернулася нагору.

Ні кросівок.

Ні спортивного костюма.

Ні піжами.

Я зависла на цьому місці довше, ніж потрібно. Піжама вже лежала в мене в шафі. Але в системі її не існувало. Значить, вона потрапила до мене не через склад. Через інший шар і через конкретну людину. Я могла користуватися цією піжамою. Могла зробити вигляд, що так і має бути. Але не стала. Тому що це було надто особистим. Прийняти її — означало визнати, що про мене тут хтось піклується.

Я закрила склад і відкрила:

Логістика → Особисті запити співробітників.

Система замовлення була прозорою. Майже холодно чесною.

Код позиції присвоєно.

Категорію визначено.

Термін обробки ще не зафіксовано.

Статус погодження невідомий.

Я склала список:

Спортивний костюм.

Кросівки.

Обтяжена ковдра.

Піжама.

Збоку це виглядало як довгий список. Але я дивилася інакше.

Костюм і кросівки — за рекомендацією Джу.

Ковдра — щоб спати без таблеток.

Піжама — щоб перестати носити чужу.

Це все про самопочуття. Не про примху. Я створила запит.

Статус змінився:

В обробці

Спочатку минула доба. Потім ще одна. Потім третя. Нічого. Я перевіряла не тому, що поспішала. Мені було важливо зрозуміти, як це працює. На четверту добу два пункти змінили статус.

Кросівки — схвалено.

Спортивний костюм — схвалено.

У коментарі стояло посилання на рекомендації лікаря. Я не здивувалася, логічно. Ковдра й піжама все ще висіли.

На п’яту добу прийшло сповіщення.

Потрібне уточнення мети використання позицій. Просимо вказати функціональне призначення запиту.

Я дивилася на формулювання довше, ніж потрібно. «Функціональне призначення». Я написала єдине, на що в мене вистачило логіки: «Для сну».

Статус знову змінився на:

В обробці.

Минула ще доба. Відповідь прийшла суха:

Згідно з медичним протоколом, призначено фармакологічну підтримку сну (див. рекомендації лікаря).

Запитувані позиції не входять до затвердженої схеми регуляції.

Для подальшого погодження зверніться до куратора.

Я перечитала двічі. Не відмова — маршрутизація. І ось тут я вперше по-справжньому розгубилася. Я не просила нічого забороненого, нічого небезпечного. Я просто хотіла спати інакше. І система центру акуратно повернула мене туди, звідки я намагалася вийти.

До нього.

***

У лабораторії я відкрила лог останнього прогону, поруч вивела кілька попередніх. Екран заповнили знайомі графіки.

Я одразу перейшла до виходу з циклу. До того місця, де зазвичай проявлялася шкода для тіла.

Кілька накладань.

Порівняння серій.

Картина повторювалася.

Я вже розуміла, у чому проблема. І майже розуміла, як її виправити. Я відкрила звіт.

Спостереження.

— ефект препарату відтворюється стабільно;

— відновлення організму відбувається повільніше, ніж очікувалося;

— при повторних циклах наслідки накопичуються.

Я дійшла до розділу «Рекомендації».

Курсор блимав. Я знала, що можна написати. Як змінити вихід із циклу, як зняти частину навантаження.

Пальці лягли на клавіатуру. І зупинилися. Я повільно прибрала руки. Замість рішення написала:

— подальші рішення потребують додаткового аналізу.

Я перечитала звіт. У ньому не можна було знайти помилку. Але й готової відповіді там не було. Я поставила підпис. Перед підтвердженням палець затримався на секунду. Не через сумнів, я вже розуміла, у який бік думати.

Я просто ще не була готова робити це для них.

***

Вранці я сіла біля термінала, відкрила надісланий файл і побачила позначку перегляду. Марк читав мовчки. Стоячи біля столу, з планшетом у руці, він не прогортав сторінки. Навпаки — затримувався там, де зазвичай читають по діагоналі.

Прочитав абзац ще раз. Потім наступний. Повернувся вище. Обличчя не змінилося. Але тіло видало його раніше: він змінив опору, переступив з ноги на ногу, провів великим пальцем по краю екрана.

— Ти акуратно це зробила, — сказав він нарешті.

Я мовчала.

— Ти не сперечаєшся з ефектом препарату, не ріжеш мені процес.

Він прогорнув звіт нижче.

— Але й не пропонуєш, як зробити препарат безпечнішим.

— Я не роблю безпечнішим те, що вважаю нестійким, — сказала я спокійно.

Хімік підняв очі.

— Ти вважаєш процес зараз нестійким — і все одно не пропонуєш корекцію.

— Тому що корекція прискорює експеримент, — відповіла я.

— Звісно, прискорює, — сказав хімік. — У цьому й сенс.

Він підійшов ближче.

— Мел, будь-який теоретик на твоєму місці вже запропонував би два-три варіанти перерозподілу навантаження. Ти бачиш наслідки. Якщо ми нічого не змінимо, піддослідні в пілоті неминуче отримають побічні ефекти.

Пауза, і він зітхнув глибше.

— Чому ти не робиш наступний крок?

Я витримала погляд.

— Тому що наступний крок — це згода йти далі.

Хімік насупився.

— Ні, наступний крок — це просто вирішення поточного завдання.

— Ні, це вирішення завдання в бік прискорення.

Марк мовчав. Я бачила, що його дратує невідповідність.

— Ти не берешся не тому, що не знаєш, — сказав він повільно. — А тому що не хочеш.

Я сперлася долонею об стіл.

— Я не готова оптимізувати те, що ще не витримало чесного циклу, — сказала я.