Глава 11. Вразливість

Террі знав, що часу більше немає. Він і без того затягнув. Але не звинувачував себе. Це рішення не можна було прийняти раніше.

Він простягнув руку й відчинив двері без таблички. Один стіл. Два крісла. Скляна стіна з матовою смугою посередині — так, щоб було видно силуети, але не деталі. Тут не приймали по черзі. Сюди приходили, коли рішення вже існувало.

Лея за столом підвела очі й усміхнулася.

— І що в нас сталося? — спокійно сказала вона. Пальчики з червоним манікюром перестали друкувати.

— Сьогодні ти потрібна мені як ніколи, — усміхнувся Террі й поклав папку на стіл. — Мені потрібен контракт.

Лея не стала запитувати «який». Просто відкрила папку й зашелестіла паперами.

— Твоя співробітниця вже в проєкті, — сказала вона, перегортаючи сторінки. — Другий рівень доступу.

І подивилася на нього з докором.

— І знову без оформлення.

— Так.

— Террі. Ти любиш починати із середини.

Це не був докір. Це була констатація звички.

Лея трохи відсунула крісло від столу й закинула ногу на ногу, показавши кінчики червоних туфель.

— Кого хоч цього разу ти легалізуєш? — запитала вона.

— Теоретика когнітивних циклів.

Вона затримала погляд на імені в документах, але нічого не сказала.

— Документи в порядку, — додала вона. — Паспорт, освіта, кваліфікація. Юридично це буде просто... — вона зробила коротку паузу, — синхронізація статусу.

Дівчина відірвалася від документів і уважно подивилася на нього.

— Дай вгадаю, ти хочеш форму два.

— Так.

— Ти завжди обираєш її, коли хочеш залишити собі простір для маневру.

Вона відкрила шаблон.

— Формально, — сказала вона, — це виглядатиме як участь у дослідженні з невизначеним строком.

Вона подивилася на нього.

— Але ти пам'ятаєш, — сказала вона, друкуючи, — що такий контракт захищає лише тебе й центр?

— Звісно.

— І робить багато твоїх дій допустимими.

— Так.

— Навіть ті, які зазвичай вважалися б порушенням.

Террі подивився прямо і кивнув. Лея ледь усміхнулася кутиком губ.

— Ти знову хочеш, щоб у системі з'явився хтось, хто живе не за спільними правилами.

Дівчина трохи повернула монітор так, щоб він бачив рядки. Не через довіру — через професійну прозорість.

Вона не стала читати вголос.

«…рішення ухвалюються куратором на підставі поточного контексту… допустимі обмежувальні, стабілізувальні та коригувальні заходи… суб'єкт визнає пріоритет проєкту над особистими інтересами…»

— Ти поспішаєш, — сказала вона, не підводячи погляду від тексту.

— Так.

— Боїшся, що служба безпеки продавить інший варіант?

— Ти знаєш Аарона.

Лея кивнула, не відриваючись від екрана, де вводила данні.

— Знаю.

Вона ледь помітно усміхнулася й похитала головою.

— Ти знову береш ризик на себе, Террі.

— Так.

Лея забрала з принтера роздруковані аркуші й поклала їх перед ним.

— Тепер залишився лише її підпис.

— Коли це з'явиться в системі?

— Уже з'явилося.  

Террі взяв папери.

— Дякую.

— Нема за що, — відповіла вона. — Я просто роблю твоє життя можливим.

***

Я дивилася на вже застелене ліжко. Черевики, куртка й джинси були акуратно прибрані до шафи.

Двері все ще були відчинені, і я бачила кухню. Це створювало ілюзію абсолютно звичайного дому. Я дивилася на пуф на кухні. Мені навіть не спало на думку його чіпати. Я повернулася й пішла до холу.

Коли я притягла новий пуф до кімнати, всередині ворушилися два неприємні відчуття: «що я роблю» і «мені це потрібно». Я кинула пуф у куток. Він зайняв багато місця. Стало трохи краще. Але я не зупинилася. Взяла зі столу лампу й поставила її на підлогу. Тіні одразу стали довшими, а кімната — темнішою. Але водночас — затишнішою.

Сидіти за столом не хотілося, низ живота все ще тягнуло. Я стягнула з ліжка ковдру, забрала подушку й кинула їх на пуф. І трохи прочинила вікно. Лише вузьку щілину. Звідти одразу повіяло прохолодою.

Я загорнулася в ковдру на пуфі й знову заглибилася у свої клітинки. Малювала не підряд. Іноді хаотично, заштриховуючи в різні боки. Коли очі почали злипатися, я просто перейшла на ліжко й заснула, як була, в одязі й із блокнотом під руками. 

Двері я так і не зачинила. Зачинені двері тут однаково нічого не означали.

***

Аарон сидів за столом у робочому кабінеті служби безпеки. Не в диспетчерській — тут не було екранів із потоками даних, лише документи й схеми.

На одній стіні висіла карта комплексу, поцяткована тонкими лініями й маленькими прапорцями — не офіційна, а робоча, така, що постійно змінювалася.

На іншій — дошка із закріпленими фотографіями, номерами перепусток, фрагментами роздруківок.

Стілець навпроти столу був відсунений так, ніби на нього сідають частіше, ніж належить гостям. Це було не приміщення для візитів — це була точка, де живуть рішення, поки вони ще не стали наказами.

Террі зайшов без стуку, поклав папку на стіл, відсунув стілець і сів навпроти Аарона.

— Це версія, яку я дам їй, — сказав він без жодних вступів.

Аарон не взяв папку одразу. Спочатку подивився на Террі.

— Я вже бачив. І я проти.

Террі кивнув.

— Я знаю.

Аарон простягнув руку й усе ж відкрив папку. Перегорнув. Повільно. Зупинився посередині. Поклав папери на стіл і відкинувся на спинку стільця.

— Тут немає строків. Немає права на вихід.

Він підвів погляд.

— Це не контракт. Ти просто вирішуєш усе.

— Так. Ти сам хотів оформлення. Ти сам хотів прикрити наші дупи. Вони прикриті.

Аарон повільно видихнув.

— Звісно. Ти підсунув під наші дупи форму два. У її найгіршому вигляді.

Террі не відвів погляду.

— Саме так.

— Ти розумієш, що робиш? — запитав Аарон. — Ти навіть не створюєш ілюзії захисту. Ти створюєш сіру зону, де жоден протокол не працює.

— Тому що ілюзія небезпечніша, — відповів Террі. — Інакше вона думатиме, що в неї є інші опори.