Глава 10. Медичний блок

Я прийшла до тями різко — не прокинувшись, а ніби виринувши. Спочатку була стеля. Біла. Потім запах — стерильний, сухий. І лише потім — важке тіло.

Я одразу зрозуміла, де я. Уже знайомий кабінет лікаря. І я ще жодного разу не дійшла сюди власними ногами.

Я знепритомніла в коридорі. І раз я тут, значить, мене бачили. Значить, усе. Тепер запитань не уникнути.

Разом із цією думкою піднявся страх відповідей. Я не хочу відповідати. Я не хочу їхньої допомоги. 

Найбільше мене лякала перспектива, що все погано. І що буде потрібне серйозне втручання. Я не могла допустити навіть думки, що це робитимуть зі мною тут.

Я спробувала підвестися. У голові одразу попливло, і чиясь рука м'яко, але впевнено повернула мене за плече назад.

— Спокійно, — сказав голос. Низький, рівний. — Не поспішай.

Шан. Він не стояв наді мною. Сидів збоку, так, щоб я його бачила, але щоб він не загороджував простір. Він потягнувся й підняв спинку кушетки. Тепер я могла сидіти напівлежачи.

Коли він закінчив, то простягнув мені склянку з водою.

— Попий, трохи полегшає, — сказав він.

Я взяла склянку тремтячими пальцями. Вода була холодною. Я зробила ковток — і в цю мить усе всередині мене остаточно попливло.

Сльози покотилися самі. Не схлипи. Не ридання. Просто текли — по щоках, по шиї. Я відвернулася, ніби це могло щось приховати.

— Усе нормально, — тихо сказав Шан. — Таке буває. Ти зараз не зобов'язана нічого пояснювати.

Від цього стало лише гірше. Бо я розуміла, що це неправда.

— Послухай мене, — продовжив він, не підвищуючи голосу. — Я скажу одну річ, а ти просто мене вислухаєш. Добре?

Я кивнула, не розплющуючи очей.

— Якщо ми з тобою зараз не розберемося, що з тобою відбувається, — сказав він, — далі запустяться протоколи. І вирішувати, що робити, будемо вже не ми.

Слова лягли точно.

— Ну? — м'яко запитав він. — Що сталося?

Я відкрила рота — і нічого не змогла сказати. Лише видих вирвався рваний, некрасивий.

— Це… — я замовкла. — Це просто цикл. Нічого серйозного. У мене так буває.

Слова прозвучали жалюгідно. Я сама це почула. Шан не заперечив одразу.

— Добре, — сказав він за секунду. — Тоді я поставлю уточнювальне запитання. Він триває довше, ніж зазвичай?

Я мовчала. Сльози текли вже без упину. Я не витирала їх — сил не було навіть на це.

— Сильніше, ніж зазвичай? — продовжив він, дуже обережно добираючи слова.

Я заплющила очі. Від сорому. Від жаху. Від того, що це взагалі вимовляється тут, уголос, у цьому місці. І кивнула.

— Зрозуміло, — сказав Шан. — Цього достатньо, щоб ми почали.

— Ні, я не хочу…

Я хотіла сказати: «Мені не потрібна допомога». Хотіла попросити зупинитися. Хотіла пояснити, що я впораюся, що мені просто потрібен час, що це мине.

Але в цей момент двері відчинилися.

Я навіть не подивилася. Я відчула. Повітря в кімнаті змінилося. Стало щільнішим, холоднішим. Ніби хтось приніс із собою рішення.

— Що в нас? — запитав Террі, уважно дивлячись на Шана. Голос був зосередженим.

Усе, тепер це вже не розмова.

Я стиснулася миттєво. Відвернулася до стіни, підтягнула коліна, наскільки дозволяла кушетка. Усе тіло відреагувало раніше за думки.

Шан підвівся. Він не підійшов до Террі впритул, не став навмисно стишувати голос. Говорив так, як говорять між собою фахівці, не обговорюючи пацієнта, але й не приховуючи суті.

— У неї крововтрата. Судячи зі стану — вже не перший день.

Я почула це слово — крововтрата — ніби не про себе. Воно було надто медичним, надто чужим. Я машинально подивилася на свої руки. Я була ціла. Я взагалі виглядала… нормально.

І саме в цю мить я відчула, як погляд Террі перемістився на мене. Ніби він шукав підтвердження словам Шана й не знаходив його.

Секунда. Дві.

А потім щось у його обличчі змінилося. Не різко — ледь помітно. Дуже коротко.

— І що ти пропонуєш? — автоматично сказав він.

Ця фраза була не про мене. Вона була про рішення щодо мене. І саме це мене зламало.

— Я не хочу, — видихнула я, і голос зірвався одразу, без попередження. — Мені не потрібна допомога. Будь ласка. Мені не потрібно.

Мене трясло від самого лише відчуття, що мене обговорюють — без мене. Як проблему.

— Не треба, — повторила я, вже майже не розбираючи слів. — Я впораюся. Я завжди справлялася.

Запала коротка, небезпечна пауза. І в цій паузі Террі подивився на мене. І тепер його голос змінився.

— Мел, — сказав він, і вперше за весь час це ім'я прозвучало так м'яко. — Ми зараз нічого не вирішуємо.

Я схлипнула, не одразу повіривши.

Він повернувся до Шана й сказав тихіше, ніж раніше, — не як керівник, а як людина, яка зрозуміла свою помилку:

— Заспокой її. Я зараз повернуся.

***

Террі вийшов у коридор і не зупинився. Внутрішня лінія була в ніші між секціями — стара, надійна, з телефонною трубкою, що пережила всі сучасні оновлення будівлі. Террі підняв трубку.

— З'єднайте мене з медблоком. Джу.

Пауза. Легкий тріск. Очікування.

Він дивився в стіну й думав не про діагнози. Про слова. Про те, що Аарон попереджав саме про це. Система починає тиснути не там, де ти плануєш.

Він прорахував, що вона замкне модель. Він прорахував її поведінку під час втечі. Але не врахував, що її тіло має ресурс. І він не безкінечний.

— Слухаю, — голос Джу був упізнаваним одразу. Трохи теплий. Трохи насмішкуватий. — Ти рідко телефонуєш просто так, Террі.

— У мене захворіла співробітниця, — сказав він без вступів.

— І тому ти телефонуєш мені? — у її голосі промайнула усмішка. — Приємно знати, що я в тебе в швидкому наборі.

— Так, — спокійно відповів він. — Бо ситуація не зовсім стандартна.

Усмішка зникла.

— Гаразд, — сказала Джу вже іншим тоном. — Тоді до справи. Чим я можу допомогти?

Він на секунду замовк. Не тому, що не знав, що сказати. А тому, що слова були… не з його звичного словника.