Глава 6. Дедлайн

Chlorine — Twenty One Pilots

У бібліотеці було тихо не тому, що так належало, а тому, що сюди рідко приходили. Повітря тут пахло застоєм.

Я зачинила за собою двері й відчула себе ніби в капсулі часу. Тишу тут ніхто не охороняв — вона просто жила.

Я вибрала той самий стіл біля стіни, за яким ми сиділи з Марком. «Тварини? Ні. Ми працюємо з людьми». 

Сіла не відразу, провела пальцями по стільниці, за якою сидів хімік, ніби перевіряючи, чи справліжній він. Потім опустилася на стілець поруч. Поклала планшет на стіл, але не вмикала.

Книжки стояли рівно, акуратно, без показної стерильності. Папір пахнув сухо й спокійно — навіть не зовсім пилом, а радше часом. Я дивилася на корінці й думала, що, мабуть, саме так виглядає місце, де можна думати, нікому не заважаючи.

Найбільше мене непокоїло те, що я знала що буде далі.  Не могла не знати. 

Якщо я зараз скажу «ні» — ніхто мене не вдарить. Мені просто обмежать виходи. Потім зникнуть розмови й пояснення.

Я житиму в тому самому блоці. Їстиму ту саму їжу. Дивитимусь у те саме вікно. І одного дня прокинуся — й зрозумію, що всередині нічого не залишилося, крім реакції на стіни.

Холод тоді не був помстою за мій вчинок. Він був інструментом. Ізоляція стане таким самим інструментом. Тихішим. Довшим. Це механіка, у якій він дотисне і я погоджусь. Не тому, що хочу. А тому, що вибору не буде.

Я спостерігала й намагалася зрозуміти, як тут усе влаштовано, і висновки, до яких дійшла, мені не подобалися. 

Але вони не питали мене — подобається мені це чи ні. Вони просто були фактом того, що я тут застрягла надовго. 

Тож відмова співпрацювати була найгіршим, безвихідним варіантом.

У мене була ще одна можливість, така сама погана, але розтягнута в часі. Робити вигляд що я працюю. 

Це поганий варіант. Брудніший. Із наслідками, які розмажуться по інших людях. Мені стало гидко, але саме це підштовхнуло до наступного — працювати впівсили. 

Я потерла лоба долонею й сперлася ліктем на стіл. Це неможливо. Ці три дні показали, що я так не вмію. Якщо я бачу структуру, я або збираю її, або не чіпаю взагалі.

Залишався найпростіший і зовні найчистіший варіант — чесна робота. Від цієї думки мене пересмикнуло. Отже — це теж не вихід. 

Я спробувала поставити собі просте запитання: а якби він прийшов інакше? Якби не було викрадення. Якби був контракт, пропозиція, вибір. Чи погодилася б я?

Відповідь прийшла швидко. І була неприємною своєю чистотою. 

Я сказала б ні. Не через університет і контракт. Не через ризики. 

Через саму суть того, що тут відбувається. Я не хотіла бути частиною цього. 

Я опустила погляд на планшет. Він був вимкнений. Чорний екран відображав мене — не обличчя, а силует. Розмитий.

Як тут знайти компроміс? 

Уперше в житті я пошкодувала, що не курю. Мені здається, що тліюча сигарета зараз допомогла б мені думати.

Я встала й пройшла між полицями, торкаючись пальцями корінців. Нових, старих, потертих. Колись їх читали, вони когось тішили, а тепер були забуті. 

Я зачепила пальцем край, і книжка впала мені до ніг. Пожовклі сторінки розгорнулися, і з книжки випав надірваний аркуш. Я присіла, підняла його й спробувала вставити назад. 

І завмерла.

У мене був іще один вихід. Я можу почати працювати — але не замикати модель. Формально я включуся, але залишу розрив. 

Звісно, Марк це помітить. Він не зможе не помітити. Але мені потрібен лише трохи часу. 

Я відчувала, що мені потрібно кілька днів, щоб думки прояснилися. 

Навіщо? Не знаю. 

Просто відчувала, що потрібно зробити вигляд, ніби процес іде. Але поки що я можу не доводити його до точки, де він стане незворотним.

Це дасть час. Тиждень. Може, менше. Може, трохи більше. Навіщо мені тиждень — я ще не знала. Але знала інше: якщо я замкну модель зараз, у мене не залишиться ні часу, ні себе.

Я заплющила очі. Це було небезпечне рішення, але я вже перебувала в ситуації, де кожен крок був небезпечним. Коли я встала й поставила книжку на полицю, воно вже було внутрішньо прийняте.

***

У коридорі блоку Б пахло мийними засобами й чимось нейтральним. Я майже дійшла до дверей, коли побачила її.

Жінка років п'ятдесяти. Може, трохи менше. Темне волосся зібране просто, без старання. На ній була форма, схожа на форму обслуговчого персоналу — акуратна, чиста. У руках — стос свіжої білизни й пластиковий кошик із пляшками та ганчірками.

Вона теж побачила мене й зупинилася першою.

— Привіт, — сказала вона неголосно. — Пропустиш?

Я відступила до стіни.

— Звісно.

Вона пройшла, потім раптом зупинилася, подивилася на мене уважніше. Не оцінюючи. Практично. Так дивляться люди, які звикли помічати деталі не з цікавості, а з необхідності.

— Ти ж новенька, з блоку А, — сказала вона не як запитання.

Я кивнула.

— Так.

— Тоді скажу одразу, — спокійно продовжила вона. — Якщо щось не так у кімнаті — кажи. Не начальству, а нам. Начальство все одно відправить до нас, тільки пізніше.

У її голосі не було іронії. Просто порядок речей.

— Добре, — автоматично сказала я.

Вона кивнула, ніби поставила галочку.

— Білизну зазвичай змінюють за графіком, — додала вона. — Але якщо тобі потрібно раніше — теж можна. Склад біля поста охорони праворуч. Це якщо тобі терміново щось знадобиться. Можеш заходити, там майже завжди хтось є. Ну або зачекаєш.

Слова прозвучали легко, ніби тут існує нормальне життя. З прасками й розкладом прання. Я нічого не відповіла. Вона вже знову рушила вперед, але на мить озирнулася.

— І не сиди весь час у будівлі, — сказала вона. — Зазвичай новачки спершу так захоплюються, що потім гірше сплять.

І вона повернулася й спокійно пішла далі зі своїми простирадлами й пляшками.

Я залишилася стояти в коридорі з відчуттям дивної тріщини в реальності. Вона не знала, хто я. Не запитувала. Не цікавилася. 

Я пішла далі, відчуваючи, як усередині повільно осідає прийняте рішення.