Глава 5. Світ навколо

На складі завжди пахло металом і пакувальним пластиком. Холодні стелажі, рівні тіні від ламп — місце, де немає емоцій, лише облік та інвентар.

Террі зайшов без стуку. Двері ледь хитнулися від його кроку. Біля дальнього стелажа в коробці з кабелями порпався Кей — у комбінезоні, біля його ноги лежала червона ізоляційна стрічка. Він миттю обернувся:

— Террі? Щось потрібно?

Террі кивнув у бік стелажів:

— Планшет. Робочий. Але без камери. Без зв'язку. Повністю очищений модульний блок.

Трохи замислившись, він сперся рукою об бік стелажа й додав:

— І щоб не підключався до жодної мережі, навіть випадково.

Кей підняв брови й тихо присвиснув.

— Давно такі не видавав. Думав, вони вже нікому не потрібні.

Він пішов між рядами, задзвеніли ключі, зашелестіли коробки. За хвилину притягнув невеликий білий картонний куб із написом маркером «OFF-LINE UNIT».

— Знайшов. Усе знято. Ні мережі, ні камери. Лише пам'ять.

— Підійде, — сказав Террі.

Кей подивився на коробку, потім на Террі. Ледь усміхнувся кутиком рота.

— Це… для новенької?

Террі підвів на нього погляд.

— Це для роботи..

***

У своєму тимчасовому кабінеті він відкрив упаковку. Планшет був легким, чистим, білим, як інструмент хірурга. Він увімкнув його, швидко перевірив налаштування, переконався, що активний лише один порт, і через нього підключив пристрій до док-станції. Перекинув тільки те, що їй можна було бачити зараз:

— базові файли моделі;

— частину логів;

— старі спроби, рівно до того рівня, на якому вона вже зараз зможе «дихати» вільно.

Знову склав пристрій у заводську упаковку, поклав туди ж зарядний блок. Секунду потримав гладкий картон у руках — як предмет, що може стати інструментом або зброєю.

***

На сходах між другим і третім поверхом завжди було тепле світло — тьмяне, рівномірне, схоже на ранкове. Місце, де люди іноді затримувалися, щоб зібратися.

Вона сиділа на сходинці, трохи нахилившись уперед, лікті на колінах. Очі — червоні чи то від утоми, чи то від сліз, Террі не зрозумів. 

І коли пролунали його кроки, вона підняла голову — коротко, різко, майже злякано. І відразу ж погляд змінився на роздратовано-спокійний, ніби вона намагалася повернути собі контроль.

Він зупинився біля підніжжя сходів.

— Ти заблукала? — тихо запитав він.

Вона кліпнула.

— Ні. Просто… вийшла подихати.

Брехня була акуратною, рівною. 

Але він бачив — усередині вона тремтить. Він дивився на неї трохи довше, ніж потрібно. І вдав, що повірив. Піднявся вище, зупинився на дві сходинки нижче.

— Добре, — сказав він. — Дихай де хочеш. У межах цих двох блоків у тебе немає обмежень. Ти ж уже знаєш, куди йти.

Вона ледь помітно здригнулася. Він простягнув їй планшет.

— Це тобі.

Вона не взяла одразу — рука зависла в повітрі, ніби вона боялася самого факту, що він щось дає.

— Що це? — запитала вона.

— Робочий інструмент, — відповів Террі. — Там достатньо інформації, щоб розбирати модель. Тільки те, що тобі потрібно зараз.

Вона все-таки взяла планшет. Обережно, як брала б скляний предмет — аби не розбити й не порізатися самій.

Він додав:

— І щоб не було ілюзій: зв’язку там немає. Ні інтернету, ні внутрішніх каналів. Модулів немає фізично. Він повністю автономний.

Вона кивнула надто швидко.

— Зрозуміло.

І він просто розвернувся й пішов, не озираючись. Його кроки м’яко розчинилися в глибині коридорів.

***

Я залишилася з картонною коробкою в руках. Зітхнула й витягла білий шматок пластику. Увімкнула екран. Пароля не було. Звісно. Очікувано.Я зітхнула.

Світло екрана було надто яскравим, надто прямим. Я зменшила яскравість, почала відкривати файли не поспішаючи, ніби кожен дотик міг запустити лавину.

Спочатку — структура папок:

«Серія 1.0»

«Серія 1.3»

«Серія 2.1 — ручні коригування»

«Вікно спостереження»

Нічого страшного. На поверхні все було стерильно. Але що глибше я заходила, то холоднішими ставали руки. Усередині «Вікна спостереження» лежали файли, які виглядали як звичайні таблиці.

Тільки не зовсім звичайні.

«ID 047 — експ. сесія»

«ID 052 — відкат»

«ID 052 — повторна спроба»

«ID 061 — припинено»

Я відкрила один. Стовпці були короткими: доза (мг), латентний період, поведінкова реакція, клінічна відповідь, час відновлення (години).

Мене зачепило слово «відновлення». Для тварин такі параметри зазвичай фіксують інакше. Там пишуть «поведінкова нормалізація», «повернення до базової активності». А не так… по-людськи.

І час… 20 хвилин. 6 годин. 17 годин. 41 година.

У тварин відкати ніколи не бувають такими довгими.

Якщо це тварини.

Та й час відновлення у 40 годин — це ненормально, це аномалія, а не похибка приладу.

Я відчула, як усередині щось стиснулося. Відкрила інший файл — і дихання збилося:

Опис сесії:

— вербальна відповідь у нормі;

— відзначені труднощі мовлення;

— повідомляє про тривогу;

Тварини не повідомляють про тривогу.

Тварини не дають вербальної відповіді.

У горлі пересохло. Але я вперто відкрила ще один файл. Там було лише три рядки:

ID 052 — відкат тяжкий;

ID 052 — госпіталізація (внутрішня);

ID 052 — статус: припинено;

Я вчепилася пальцями в планшет. Слово «припинено» можна було трактувати по-різному, але його відтінок був надто знайомим. Надто медичним.

Я відчайдушно хотіла побачити в цьому будь-що, крім людей.

А це були люди.

Напевно.

І саме в цю мить я почула легкі кроки згори.

— Мел? — тихо, майже пошепки.

Я здригнулася так, що ледь не випустила планшет. Сил закрити його не вистачило.

Марк уже спускався — великий, довгий, із тінню усмішки й волоссям, що стирчало в різні боки.

— Я… — він замовк, побачивши, де я сиджу. 

— Ти серйозно? На сходах?

Я кліпнула. Вії здригнулися.