Глава 3. Нові знайомства

Це була невелика скляна переговорна, залита ранковим світлом, у блоці Б. У самому кутку поверху, в цій будівлі, Террі облаштував собі тимчасовий кабінет. 

Пара крісел і стіл для нарад. Порожня книжкова шафа за спиною. Письмовий стіл із комп'ютером, кілька папок на ньому.

Марк увійшов, не чекаючи запрошення — звичка. У руках — планшет, на екрані графіки, які він уже годину прокручував туди-сюди. Він втомлено видихнув:

— У нас усе одно не сходиться. Резонансний пік іде в обидва боки. Я не бачу логіки.

Террі відірвався від монітора.

— Тому що ви шукаєте логіку лише в реакції.

Хлопець примружився й подивився на начальника. Ледь підвів голову — не сперечаючись, але готовий сперечатися.

— А де ще її шукати?

Террі поглядом вказав на крісло. 
 

Марк сів, поклав лікті на стіл і, подавшись уперед, завмер — жест людини, яка збирається слухати серйозно.

— Ти казав, що вам не вистачає теоретика. Того, хто міг би зібрати модель.

Марк втомлено потер обличчя рукою.

— Я казав, що нам не вистачає правильного мозку, який бачить структуру, а не дані. Таких у науковому світі небагато. 

Він підвів очі.

— У тебе є кандидат?

Террі відкинувся на спинку крісла й зчепив руки на животі, спершись ліктями на підлокітники. Відповів не одразу, ніби даючи Маркові секунду на усвідомлення.

— Вона вже тут.

Хімік не здивувався. Але цікавість спалахнула миттєво.

— Теоретик? Справжній? Чи черговий...

Хлопець урвав себе, не договоривши.

Начальник повільно підсунув до нього тонку червону папку. Усередині Марк побачив лише дві сторінки друкованого тексту.

— Це її архівний звіт про когнітивні цикли. Думаю, тобі буде цікаво.

Марк подивився на аркуші й замовк.

Зовсім.

На його обличчі застигла дивна суміш нерозуміння й розуміння водночас.

Террі відчув усередині задоволення.

Це був найчистіший, найправильніший гачок.

Мозок Марка вже працював швидше за язик.

Він ледь чутно вимовив:

— Як я це пропустив?.. Це ж... це ж... ключ.

Він підвів голову.

— То вона тут? Авторка цієї моделі? Вона приїхала сюди працювати?

Террі стримав усмішку. Йому подобалася реакція хіміка. Рівним голосом він промовив:

— Приїхала. І працюватиме, щойно відновиться.

Марк перевів подих — як людина, якій показали формулу, що пояснює хаос.

Террі вирішив, що це найкращий момент. Він трохи нахилився вперед — не загрозливо, а так, як говорять, коли хочуть зберегти щось у таємниці.

— У неї зараз складний період. Суд з університетом через патент. Стрес. Кілька тижнів без сну.

Хімік навпроти стиснув губи. Про суди й проблеми з керівними інстанціями він знав не з чуток. Він розуміюче кивнув.

— Тому вона може поводитися... емоційно?

— Так. Але це мине. А поки — не тисни на неї. І спостерігай.

Він обійшов стіл, що розділяв їх, і поклав руку на папку, яка лежала перед Марком.

— Вона може закрити твій розрив. Те, що ти вже пів року намагаєшся знайти навпомацки, вона зможе зібрати як цілісну структурну модель.

Марк хмикнув. Не радісно — радше нервово.

— Тобто ти привів мозок, який впорається з тим, що ми місимо вже пів року?

Чоловік, що стояв поруч, зрозумів його правильно.

— Я привів тобі шанс перейти на новий етап.

Він навмисно зробив паузу, даючи сказаному осісти.

І коротко додав:

— Поки що вона тимчасово в блоці А. Зараз їй не потрібне зайве спілкування. За кілька годин сходиш до неї. Покажеш трохи наш побут. Просто розкажеш, чим ми тут займаємося.

Марк розчаровано втупився в нього, ніби в нього забрали подарунок, який уже майже був у руках.

Террі м'яко додав:

— Їй потрібно звикнути. А далі вона сама поставить потрібні запитання.

Марк завмер.

Це влучило просто в його наукове честолюбство. Але якщо він хоче перейти на новий етап, доведеться взяти в цьому участь.

Террі дивився, як той, ніби щось остаточно прийнявши всередині себе, кивнув.

— Гаразд. Я... поговорю з нею.

— Тоді можеш іти.

Та коли хлопець уже був біля дверей, Террі додав:

— І, Марку. Якщо виникнуть будь-які проблеми — одразу кажи мені.

Це прозвучало однозначно, хоча тон не був загрозливим.

Темноволоса голова кивнула. За пів секунди пролунало:

— Звісно.

***

Прокидалася я важко. Тіло боліло в різних місцях по-різному — м’язи, шкіра, горло, навіть очі. 

Але раніше за тіло прокинулася свідомість.

 Увімкнулася ривком, як аварійне освітлення, і я почула, як поруч хтось тихо зітхнув. Різко розплющила очі.

На стільці біля стіни сидів незнайомий хлопець — брюнет, волосся трохи розпатлане, білий халат розстебнутий, під ним темна футболка. Одна нога закинута на іншу, лікоть лежить на спинці стільця. Він усміхався так, ніби застав мене не в полоні, а в якійсь безглуздій життєвій ситуації.

— Ага, — тихо сказав він. — Жива.

Я спробувала різко сісти. Біль у м’язах відгукнувся кільцями, пройшовся спиною, плечима, животом. Повітря на секунду не ввійшло в легені.

— Ти хто? — голос зірвався, став хрипким.

Він підняв руки долонями вперед — жест «я беззбройний, не стріляй».

— Марк, — представився він. — Не лякайся, сьогодні я просто ранкова зміна із… соціального ознайомлення.

Я кліпнула. 

Свідомість чіплялася за слова, але сенс не доходив.

— Із чого? — обережно запитала я.

— Гаразд, — він усміхнувся, кутики губ смикнулися, — це був жарт. Террі сказав зайти. Подивитися, як ти. І… — він повів рукою, вказуючи на органайзер у кутку, — з’ясувати, чи не потрібно тобі ще чогось.

Він бачив органайзер, який зараз докірливо дивився на мене криво застебнутою блискавкою. Але не чіпав його. Не підійшов, не відкрив, не почав розбирати, як ревізор.

— Речі іноді видають тим, хто приїжджає надто швидко, — додав він, ніби це цілком звичайна практика. — Буває, що в людей немає валіз.

«Приїжджають». Нейтральне слово. Ніби я купила квиток на потяг чи літак.