Глава 2. Невідомість

Залишивши дівчину в темній кімнаті блоку А, Террі пішов нагору. Цей блок давно пустував. Але тепер він був потрібен, доки Мел не адаптується до життя тут. Він утомився. Треба було переодягнутися, поїсти і відпочити.

Ще раніше він вирішив працювати з нею сам. А тепер іншого виходу не було. Поки вона дезорієнтована, сама, у темряві, час працює на нього. 
Зараз було важливо не продовжувати контакт. Будь-яка його присутність зробила б його центром — надто рано.

Террі перетнув довгий коридор і приклав свою магнітну картку до панелі біля дверей. Замок тихо пискнув — перший, житловий поверх жив своїм життям, рівним і передбачуваним.

Ніхто з тих, хто жив тут, не скаржився на віддаленість цього місця — тут були лише ті, кому це підходило.

Другий поверх займала лабораторія, але він туди не звернув. Піднявся на третій, ступив у темний коридор і відчинив двері своїм ключем.

Террі не любив цей блок. Надто багато незручних переходів. Віддаленість від основного корпусу. Але поки що він буде тут. Чоловік увімкнув світло й стягнув із себе светр і жилет.

Було спекотно. 

Не сама дорога виснажила його — виснажила необхідність усю ніч контролювати себе й безперервно прораховувати наступні кроки з Мел.

Діставши із шафи чисту футболку, він пошукав очима пляшку з водою. Вона стояла на самому краю бездоганно чистого столу. 

Террі не жив тут, але зараз потрібно було хоча б трохи облаштувати цей побут. Він озирнувся — біля дверей усе ще стояла сумка з напіврозібраними речами. 

Гаразд, можливо, потім. Зараз треба поїсти. А в холодильнику на спільній кухні мала бути піца.

***

Коли Террі зайшов на кухню, технік Кей наливав собі каву. Коричневий струмінь повільно стікав із кавомашини у велику пузату чашку. Хлопець у синьому комбінезоні кинув туди три ложки цукру.

— Ви вже тут? Я вже оглянув верхній поверх блоку А. Думав, вітер розгойдав дроти, але там лінія померла. Завтра катер привезе деталі — замінимо блок.

Террі відчинив холодильник і кивнув:

— Добре.

Технік узявся за вушко чашки, відпив і запитав:

— Виходить, блок знову запрацює?

Террі, пережовуючи піцу, обережно кинув через плече:

— Так. Тимчасово.

Кей легко всміхнувся й сказав:

— Якщо що — скажіть. У головному корпусі зараз усе працює як годинник.

Кей говорив про це зі щирим задоволенням. Схоже, йому справді подобалося, коли все працювало як належить.

Террі мовчки кивнув. Справні комунікації зараз хвилювали його найменше. Найближчими днями йому самому доведеться дещо зламати.

***

Темрява виснажувала. Скільки б я не вдивлялася, перед очима стояла одна й та сама чорна стіна. Час тягнувся, мов тепла, липка жуйка. 

Я тихо плакала — не від болю, а від тривоги, від невизначеності, від цілковитої втрати опори. Передпліччя були мокрі: я витирала ними гарячі сльози, розмазуючи їх по шкірі. 

Схлипи ставали дедалі рідшими. Навалилася втома.

Я притулилася чолом до холодної стіни. Від різкого холоду всередині щось здригнулося й завмерло, а потім я відчула, як провалююся в напівсон. Ноги затерпли й здавалися чужими. 

До холоду підлоги я вже звикла. До її жорсткості — ні. Хотілося спати й водночас не втрачати свідомість. Хотілося… вижити.

Клацання замка розірвало в'язку тишу.

Я здригнулася ще до того, як відчинилися двері. 

Світло спалахнуло різко, боляче. 

Я заплющилася й прикрила очі рукою. Під повіками різало. 

Тінь того, хто зайшов, накрила мене — велика, спокійна, нерухома.

Пластир із губ зняли одним рухом — точним, але не різким. Пересохлі губи запекло, але я важко, хриплувато видавила:

— Що вам потрібно?

Викрадач ледь усміхнувся, підняв брову:

— Одразу до запитань, так?

Він на мить затримав погляд на моєму обличчі. 

Потім нахилився, звільнив мої руки й допоміг підвестися. 

Долоні спітніли від його близькості. Я машинально потерла зап'ястя. Шкіра була чутливою.

Лише коли він зробив крок назад, я змогла нарешті озирнутися.

Замість моторошного підвалу, який я вже встигла собі уявити, — звичайна кімната. Ні кам'яної сирості. Ні ґрат. За метр від мене стояло ліжко, акуратно застелене пледом.

Я відчула, як усередині ворухнулося неприємне відчуття. Увесь цей час я могла сидіти на ньому.

У кутку стояв стіл на чотирьох ніжках. Поруч — стілець. Полиця на стіні. Абсолютно порожня. Світле оздоблення стін панелями.

Кімната не кричала: «це в'язниця». Вона тихо шепотіла: «тебе чекали». І від цього ставало моторошно.

— Здогадуєшся, чому ти тут?

Він не підганяв мене. Просто стояв поруч, дозволяючи оглянути кімнату.

Карі очі уважно стежили за моєю реакцією.

— Ні, — майже чесно відповіла я й перевела погляд на чоловіка.

Очі вже звикли до світла. Чоловік трохи схилив голову, уважно вивчаючи моє обличчя.

— Твій останній проєкт із когнітивних циклів. Його закрили. Пам'ятаєш?

Я нерозуміюче дивилася на нього.

— Так, і що з ним? — я нервово стиснула пальці.

Тіло було слабким. Хотілося сісти.

Він мовчав, дивився спокійно. 

— Будь ласка, поясніть, я нічого не розумію, — мій голос прозвучав жалібніше, ніж мені хотілося.

Викрадач заговорив повільно, ніби добираючи слова:

— Університет і держава закрили твій проєкт. Він виявився для них надто дорогим. І надто тривалим. Є речі важливіші.

Чоловік злегка знизав плечима.

— А нам він цікавий.

«Нам?» Слово боляче дряпнуло. Кому це «нам»? По спині побігли мурашки.

— Тут тебе не обмежуватимуть так, як там, — продовжив він. — Тут є фінансування. І можливість довести роботу до кінця.

Я хотіла обережно прослизнути повз нього, виграти хоча б секунду на роздуми, озирнутися. 

Але він не дав. 

Зробив крок і поклав руку на стіну трохи вище мого плеча, не торкаючись мене, просто обрізаючи мою свободу до нуля. 

Я мимоволі втиснулася тілом у бетон. Стояти стало трохи легше.