Глава 1. Викрадення

Час тягнувся в'язко. 

Я давно втратила йому лік — відтоді, як розплющила очі. 

Тоді погляд зачепився лише за сіро-коричневі коробки в тьмяному світлі. Тепер я вже розуміла, що перебуваю у вантажівці, вщерть набитій ними.

Підлога була жорстка й холодна. Вона рівномірно вібрувала піді мною. 

Плече впиралося в тверду стінку. Машину трусило, але рух був плавним — без різких поштовхів.

Навпроти, прихилившись до борту, сидів чоловік. 

Я не знала, що лякало сильніше: те, що він залишався в тіні й я майже не бачила його обличчя, чи те, що він мовчав. Його погляд відчувався шкірою. 

Не як тиск — як присутність, від якої неможливо відвернутися.

Він виглядав розслабленим. Спина спиралася на здригливу стінку, одне коліно було підтягнуте до себе, на другому лежав лікоть. 

Повіки напівопущені.

Але в цьому не було жодної неуважності. 

Він стежив за мною — спокійно, точно, — і я знала: жоден мій рух не лишається непоміченим.

Я прийшла до тями під цим поглядом. І продовжувала сидіти, притиснувшись до стінки, не змінюючи пози, ніби будь-який рух був би надто помітним.

Голова й досі була важкою від тієї гидоти, яку мені вкололи під час викрадення. Світ часом плив, і від цього до горла підкочувала нудота.

Останнє, що я пам'ятала, — я йшла додому. Уже у дворі, в найтемнішому його кутку, мені назустріч вийшли двоє.

Потім — різкий ривок за руку, і я опинилася притиснутою до грудей одного з них. Крик не встиг вирватися з горла: майже одразу я відчула укол у шию, і серце, яке й без того шалено калатало, підскочило кудись аж до самого горла.

Він тримав мене міцно, затискаючи рот долонею. Останнє, що залишилося перед тим, як усе провалилося в темряву, — гостре відчуття нестачі повітря й чужі руки на моєму тілі.

І ось я прийшла до тями на запиленій підлозі вантажівки, що кудись їхала. 

Зрозуміти, що це машина і що я тут не сама, допомогло лише слабке світло ліхтаря, який валявся поруч. Він лежав на боці, жовте скло було повернуте просто до мене. Ноги витягнуті вперед — варто лише трохи поворухнутися, і я можу дотягнутися до нього носком.

На руках, поруч із годинником, заклацнули наручники. 

Губи були заклеєні клейкою стрічкою. 

А в роті — шматок тканини, грубо запханий без жодних церемоній. Він подразнював язик, хотілося виплюнути цей ненависний клубок, але язик майже не слухався.

Тіло було слабким. 

Насилу вистачило сил підняти закуті руки й прибрати пасмо волосся з обличчя. Локон лоскотав шкіру, дратував, мов настирлива муха. 

Я на мить затримала руку біля рота — так хотілося зірвати стрічку й виплюнути тканину. Але я не наважилася.

Очі, що ледь виблискували в тьмяному світлі, дивилися просто на мене. 

Не кліпаючи. 

Бажання зірвати стрічку з губ здійнялося різко, майже судомно. Я стиснула пальці, опускаючи руки, і силою волі змусила себе заплющити очі.

Машина їде — отже, ти поки що жива. Поки що нічого не відбувається. Не думай далі за цей крок.

Шурхіт тканини змусив мене розплющити очі. 

Чоловік навпроти змінив позу. У руках у нього був телефон. Світло екрана різко вихопило його обличчя з темряви холодною плямою.

Тепер я бачила його чітко: повні губи, прямий ніс, очі з опущеними віями. Він не дивився на мене — дивився в екран. 

Чомусь саме це лякало сильніше. 

Обличчя зібране, жорстке, без жодного зайвого руху.

Він водив пальцем по екрану, щось гортав. Я дивилася, бо більше не було куди.

Погляд чіплявся за деталі, мов за опори: шкіряні рукавички з обрізаними пальцями. Тканину светра, що закривала шию й зап'ястки. Чорний жилет із безліччю кишень — важкий, функціональний.

І раптом я зрозуміла дещо інше. 

Я бачила його обличчя. 

Не силует. 

Не маску. 

Обличчя. Мої очі не були зав'язані. Він не ховався. Він знав, що я його бачу. 

Усвідомлення прийшло повільно, наче холод просочився під шкіру. 

Якщо він не приховує обличчя — значить, йому байдуже, що я його запам'ятаю. 

Байдуже, чи зможу я колись назвати його. 

Байдуже, чи залишуся я живою достатньо довго, щоб це мало хоч якесь значення.

Я інстинктивно відкрила рот — поставити запитання, закричати, сказати бодай щось. Кляп не дав вирватися навіть звуку. Лише глухий, жалюгідний видих.

Живіт звело, і тіло дрібно затремтіло. Я не розуміла, чи мені холодно, чи це нерви. 

Я стиснула щелепи до болю, наскільки дозволяла тканина в роті. 

Темно волоса постать нарешті повернулася до мене, і чоловік прибрав телефон.

 Рух простий, майже лінивий — і від цього стало ще страшніше. Серце так різко підстрибнуло, що на мить потемніло в очах. 

Він підвівся. Два кроки — і вже поруч.

Я інстинктивно підібрала ноги, навіть не думаючи. Руки притиснулися до грудей, ніби це могло мене захистити. 

Викрадач присів. Надто близько. 

Тепер його обличчя було зовсім поруч із моїм — настільки, що у світлі ліхтаря я бачила ледь помітну щетину над верхньою губою, кінчики вій. 

Очі. 

Карі — навіщось відзначила я, ніби ця деталь могла щось пояснити.

Я хотіла відвернутися, але не змогла. Потреба бачити кожен його рух виявилась сильнішою.

Спритні пальці підчепили край клейкої стрічки на моїх губах. Вона відходила неприємно — тягнула шкіру, але боляче не було. 

Я інстинктивно розтулила губи, одразу, з відчайдушною надією виплюнути кляп, і лише тоді зрозуміла — тканина намертво прилипла до язика. 

Ще мить — і ті самі швидкі пальці різко витягли кляп. Відчуття було таке, ніби з язика здерли тонкий шар шкіри.

Перед моїми губами з'явилася невелика фляга. Я не думала — просто жадібно ковтнула. Потім іще раз. Вода заповнила рот, холодна, чиста, і печіння на язиці трохи вщухло.

Мені хотілося пити ще, але фляга зникла так само швидко, як і з'явилася, сховавшись в одній із кишень його жилета.

Я невдоволено стиснула губи — майже по-дитячому. Цей рух вийшов сам собою.