Глава 4. Боротьба з собою

Коридор здавався довшим, ніж учора. Хоча я знала, що це той самий поверх, ті самі стіни, те саме світло. Просто тепер у цього шляху була мета. Марк ішов попереду. Трохи швидко, трохи навшпиньки, як людина, яка фізично не вміє йти повільніше, якщо її мозок думає про формули. Халат на ньому колихався, край чіплявся за стегно, кеди майже не видавали звуку.

Я трималася на пів кроку позаду.

Не тому, що боялася, — тому що всередині було відчуття: якщо йти поруч, доведеться залучатися. А я поки хотіла лише подивитися, що тут відбувається.

— Майже прийшли, — кинув він через плече, але не обернувся.

Писк магнітної картки — і двері до лабораторії відчинилися м’яко, із тим самим коротким шарудінням, яке видають хороші двері, коли їх вчасно змащують. Ми переступили поріг, і мене вдарило в груди.

Запах.

Спирт, скло, метал, пластик нових контейнерів, легкий горілий відтінок від чогось недавнього, прогрітого — можливо, від стерилізатора. І ще — тонка нота електрики, коли апаратура ввімкнена, але ти її не бачиш.

Запах роботи.

Запах сенсу.

Усередині щось клацнуло. Не від страху. Від упізнавання. Так не реагують люди, які бояться лабораторій. Так реагують люди, які в них жили. Я зробила кілька кроків усередину. Тіло саме сповільнилося. Погляд перемкнувся. Я більше не думала про те, що перебуваю на острові. Я подумала: де в них модель?

Марк уже був біля сусідніх дверей.

— Ходімо, — махнув він рукою. — Спочатку покажу штаб. А потім уже будемо гратися в хімію.

Марк не поспішав. Вів мене не як начальник — як людина, яка показує улюблене місце й боїться, що її не зрозуміють.

Він відсунув стілець біля столу, розвернутого так, щоб було видно вікно.

— Ось тут, — просто сказав він. — Якщо тебе почне нудити від цифр, можна дивитися на море й удавати, що ми філософи.

Я сіла. Стояти здалося не надто правильним. Він поклав на стіл свій планшет. Не підсунув його до мене. Просто поклав поруч — шанобливо, як кладуть інструмент біля людини, яка сама вирішує, брати його чи ні.

— Я не буду навантажувати тебе всім одразу, — сказав він. — Це безглуздо. Зараз покажу одну річ. Найпростішу.

Він відкрив файл. Графік був короткий, сухий, ніби його намалювали поспіхом.

— Дивись, — Марк ткнув пальцем у зону, де лінія починала розповзатися. — Ми намагаємося розігнати когнітивний цикл.

Він вимовив це так, ніби говорив «розігнати двигун» — без пафосу.

Я мовчала.

— Мета проста, — продовжив він. — На короткий проміжок часу зробити мозок швидшим. Не розумнішим «у казковому сенсі». А швидшим в обробці, складанні й переборі. Щоб у людини був шанс стрибнути вище власних можливостей хоча б на годину.

Він підняв погляд:

— І так, це залежатиме від базового інтелекту. Тут чудес немає. Але навіть невеликий приріст у сильного мозку може дати надзвичайно смачний ефект.

Слово «смачний» у науковій розмові було б смішним в іншому місці. Тут воно звучало чесно.

— Ми вперлися в одну дивну річ, — додав він уже тихіше. — І я не впевнений, що вона взагалі хімічна.

Я відчула, як усередині щось обережно підняло голову.

— Що означає «не хімічна»? — запитала я майже проти своєї волі.

Він усміхнувся не переможно. Радше з полегшенням — як людина, яка впіймала перший контакт.

— Означає, що ми, можливо, рухаємо не той параметр.

Він відкинувся на спинку стільця.

— Ми весь час намагалися підвищити «силу», а, можливо, нам потрібен «ритм».

Я завмерла. Він не помітив. Або вдав, що не помітив.

— Я читав про твою штуку зі швидкістю когнітивного циклу, — сказав він так буденно, ніби говорив про погоду. — Дуже, дуже правильна ідея.

У мене пересохло в роті.

— Террі сказав, що ти теоретик, — продовжив Марк. — А це означає, що тобі не потрібна буде вся наша історія від самого початку. Тобі потрібна точка, де модель ламається.

Він нахилився трохи ближче — не до мене, а до екрана.

— Якщо захочеш — просто подивися ось сюди. Не сьогодні. Не зараз. Коли буде нормально.

Він ткнув пальцем у ділянку даних, де лінія зривалася в хаос.

І легко, майже жартома, додав:

— Я не прошу тебе рятувати нас. Я прошу тебе просто… не вдавати, що ти цього не бачиш, якщо раптом побачиш. Оце й усе.

Він відсунув планшет, перемкнувши на той самий графік і кілька таблиць. Ніби цим сказав — твоя свобода тут не лише на словах. Я вдихнула. Надто спокійно для місця, яке мало б ламати.

— А якщо я скажу, що ви все робите неправильно? — запитала я.

Він широко всміхнувся, як людина, яка обожнює такі фрази.

— Тоді в мене буде найкращий день за останні пів року. І найстрашніший для мого его. Але я переживу.

Він підвівся.

— Я буду поруч. Але не нависатиму. Ми не на іспиті. Ми просто люди, які застрягли. І, можливо, ти — людина, яка вміє бачити виходи з лабіринтів.

Він сказав це без драматизму. І саме тому всередині мене щось небезпечно смикнулося — не довіра, а професійний рефлекс: якщо я справді побачу помилку, мовчати буде фізично боляче.

Я затримала погляд на одній таблиці. Потім на іншій. Потім знову на першій. Надто довго. Марк помітив. Звісно, помітив.

— Я тебе не кваплю, — поспішно сказав він, ніби боявся сполохати. — Я просто… — він усміхнувся, — давно мріяв про людину, яка не скаже «м-м, цікаво», а справді побачить, що тут не так.

Я відчула, як у грудях піднімається те саме напруження, яке я вміла впізнавати з першої секунди. У науковця воно майже фізичне. Принаймні в мене так. Мить, коли ти бачиш помилку й водночас розумієш ціну слова. Я відкинулася на спинку стільця.

— Марку.

Він миттєво підняв голову. Я вимовила це спокійно, майже рівно:

— Яка в тебе спеціалізація?

Він ніби трохи здивувався запитанню. Не тому, що воно дивне, — а тому, що так я запитала вперше, і запитала не про проєкт, а про нього.

— Хімік, — одразу сказав він. Потім додав, не роблячи з цього приводу для гордості: — З ухилом у нейрофармакологію.