Глава 3. Нові знайомства

Це була невелика скляна переговорна, залита ранковим світлом, у блоці Б. У самому кутку поверху, в цій будівлі, Террі облаштував собі тимчасовий кабінет. Пара крісел і стіл для нарад. Порожня книжкова шафа за спиною. Письмовий стіл із комп'ютером, кілька папок на ньому.

Марк увійшов, не чекаючи запрошення — звичка. У руках — планшет, на екрані графіки, які він уже годину прокручував туди-сюди. Він втомлено видихнув:

— У нас усе одно не сходиться. Резонансний пік іде в обидва боки. Я не бачу логіки.

Террі відірвався від монітора.

— Тому що ви шукаєте логіку лише в реакції.

Хлопець примружився й подивився на начальника. Ледь підвів голову — не сперечаючись, але готовий сперечатися.

— А де ще її шукати?

Террі поглядом вказав на крісло. Марк сів, поклав лікті на стіл і, подавшись уперед, завмер — жест людини, яка збирається слухати серйозно.

— Ти казав, що вам не вистачає теоретика. Того, хто міг би зібрати модель.

Марк втомлено потер обличчя рукою.

— Я казав, що нам не вистачає правильного мозку, який бачить структуру, а не дані. Таких у науковому світі небагато. Та й не всі підуть працювати сюди.

Він підвів очі.

— У тебе є кандидат?

Террі відкинувся на спинку крісла й зчепив руки на животі, спершись ліктями на підлокітники. Відповів не одразу, ніби даючи Маркові секунду на усвідомлення.

— Вона вже тут.

Хімік не здивувався. Це було передбачувано. Але цікавість спалахнула миттєво.

— Теоретик? Справжній? Чи черговий...

Хлопець урвав себе, не договоривши.

Начальник повільно підсунув до нього тонку червону папку. Усередині Марк побачив лише дві сторінки друкованого тексту.

— Це її архівний звіт про когнітивні цикли. Думаю, тобі буде цікаво.

Марк подивився на аркуші й замовк.

Зовсім.

На його обличчі застигла дивна суміш нерозуміння й розуміння водночас.

Террі відчув усередині задоволення.

Це був найчистіший, найправильніший гачок.

Мозок Марка вже працював швидше за язик.

Він ледь чутно вимовив:

— Як я це пропустив?.. Це ж... це ж... ключ.

Він підвів голову.

— То вона тут? Авторка цієї моделі? Вона приїхала сюди працювати?

Террі стримав усмішку. Йому подобалася реакція хіміка.

Рівним голосом він промовив:

— Приїхала. І працюватиме, щойно відновиться.

Марк перевів подих — як людина, якій показали формулу, що пояснює хаос.

Террі вирішив, що це найкращий момент. Він трохи нахилився вперед — не загрозливо, а так, як говорять, коли хочуть зберегти щось у таємниці.

— У неї зараз складний період. Суд з університетом через патент. Стрес. Кілька тижнів без сну.

Хімік навпроти стиснув губи. Про суди й проблеми з керівними інстанціями він знав не з чуток. Він розуміюче кивнув.

— Тому вона може поводитися... емоційно?

— Так. Але це мине. А поки — не тисни на неї. І спостерігай.

Він обійшов стіл, що розділяв їх, і поклав руку на папку, яка лежала перед Марком.

— Вона може закрити твій розрив. Те, що ти вже пів року намагаєшся знайти навпомацки, вона зможе зібрати як цілісну структурну модель.

Марк хмикнув. Не радісно — радше нервово.

— Тобто ти привів мозок, який впорається з тим, що ми місимо вже пів року?

Чоловік, що стояв поруч, зрозумів його правильно.

— Я привів тобі шанс перейти на новий етап.

Він навмисно зробив паузу, даючи сказаному осісти.

І коротко додав:

— Поки що вона тимчасово в блоці А. Зараз їй не потрібне зайве спілкування. За кілька годин сходиш до неї. Покажеш трохи наш побут. Просто розкажеш, чим ми тут займаємося.

Марк розчаровано втупився в нього, ніби в нього забрали подарунок, який уже майже був у руках.

Террі м'яко додав:

— Їй потрібно звикнути. А далі вона сама поставить потрібні запитання.

Марк завмер.

Це влучило просто в його наукове честолюбство.

Але якщо він хоче перейти на новий етап, доведеться взяти в цьому участь.

Террі дивився, як той, ніби щось остаточно прийнявши всередині себе, кивнув.

— Гаразд. Я... поговорю з нею.

— Тоді можеш іти.

Та коли хлопець уже був біля дверей, Террі додав:

— І, Марку. Якщо виникнуть будь-які проблеми — одразу кажи мені.

Це прозвучало однозначно, хоча тон не був загрозливим.

Темноволоса голова кивнула. За пів секунди пролунало:

— Звісно.

***

Прокидалася я важко. Тіло боліло в різних місцях по-різному — м’язи, шкіра, горло, навіть очі. Але раніше за тіло прокинулася свідомість. Увімкнулася ривком, як аварійне освітлення, і я почула, як поруч хтось тихо зітхнув. Різко розплющила очі.

На стільці біля стіни сидів незнайомий хлопець — брюнет, волосся трохи розпатлане, білий халат розстебнутий, під ним темна футболка. Одна нога закинута на іншу, лікоть лежить на спинці стільця. Він усміхався так, ніби застав мене не в полоні, а в якійсь безглуздій життєвій ситуації.

— Ага, — тихо сказав він. — Жива.

Я спробувала різко сісти. Біль у м’язах відгукнувся кільцями, пройшовся спиною, плечима, животом. Повітря на секунду не ввійшло в легені.

— Ти хто? — голос зірвався, став хрипким.

Він підняв руки долонями вперед — жест «я беззбройний, не стріляй».

— Марк, — представився він. — Не лякайся, сьогодні я просто ранкова зміна із… соціального ознайомлення.

Я кліпнула. Свідомість чіплялася за слова, але сенс не доходив.

— Із чого? — обережно запитала я.

— Гаразд, — він усміхнувся, кутики губ смикнулися, — це був жарт. Террі сказав зайти. Подивитися, як ти. І… — він повів рукою, вказуючи на органайзер у кутку, — з’ясувати, чи не потрібно тобі ще чогось.

Отже, так. Він бачив органайзер, який зараз докірливо дивився на мене криво застебнутою блискавкою. Але не чіпав його. Не підійшов, не відкрив, не почав розбирати, як ревізор.

— Речі іноді видають тим, хто приїжджає надто швидко, — додав він, ніби це цілком звичайна практика. — Буває, що в людей немає валіз.