Глава 2. Невідомість

Залишивши дівчину в темній кімнаті блоку А, Террі пішов нагору. Цей блок уже давно не використовували. Але тепер він був потрібен, доки Мел не адаптується до життя тут. Він втомився, треба було перевдягнутися, поїсти й хоча б трохи відпочити.

Ще раніше він вирішив працювати з нею сам. А тепер, коли вона прийшла до тями раніше, іншого варіанту вже просто не існувало. Перший контакт стався раніше, ніж мав. А Мел була потрібна йому живою, здатною мислити.

Поки вона дезорієнтована, сама, у темряві, час працює на нього. Не тому, що вона зламається, а тому, що не встигне скласти власну версію того, що відбувається. Зараз було важливо не продовжувати контакт. Будь-яка його присутність зробила б його центром — надто рано.

Террі перетнув довгий коридор і приклав магнітний ключ до панелі біля дверей. Замок тихо пискнув. Перший, житловий поверх жив своїм життям — рівним і передбачуваним. Ніхто з тих, хто жив тут, не скаржився на віддаленість цього місця. Тут були лише ті, кого це влаштовувало.

Він пройшов коридором і почав підніматися сходами. Другий поверх займала лабораторія, але туди він не звернув. Піднявся на третій і ступив у темний коридор. Тут він уже відчинив двері своїм ключем.

Террі не любив цей блок. Забагато незручних переходів. Віддаленість від головного корпусу. Але поки що він буде тут. Чоловік увімкнув світло й стягнув із себе светр і жилет. Було спекотно. Довга ніч за кермом виснажила його. Не сама дорога — необхідність увесь час контролювати себе й думати, як діяти з Мел далі.

Діставши з шафи чисту футболку, він пошукав очима пляшку з водою. Вона стояла на самому краю бездоганно чистого столу. Террі не жив тут, але зараз потрібно було хоча б трохи облаштувати побут. Він озирнувся — біля дверей усе ще стояла сумка з напіврозібраними речами. Гаразд, може, потім. Зараз треба поїсти. А в холодильнику на спільній кухні ще мала бути піца.

***

Коли він зайшов, технік Кей наливав собі каву. Цівка коричневої рідини стікала з носика машини в пузату чашку. Хлопець у синьому комбінезоні бухнув туди три ложки цукру.

— А, ви повернулися. Я вже перевірив верхній поверх блоку А, там, де блимало світло. Думав, це просто вітер розгойдує дроти. Але там проблема з лінією. Завтра прийде катер із деталями, і можна буде замінити блок.

Террі відчинив холодильник і кивнув:

— Добре, — зуби вп'ялися в шматок соковитої піци, яку він дістав із контейнера.

Технік узявся за вушко чашки, відпив і запитав:

— Це крило знову буде активно працювати надовго?

Террі, пережовуючи піцу, стримано кинув через плече:

— Так... Тимчасово…

Кей ледь усміхнувся й сказав:

— Якщо щось зламається — просто скажіть. У головному корпусі зараз усе працює як годинник.

Було видно, що хлопець любив свою роботу. Та й що приховувати — пишався нею. Але Террі зараз мало цікавила ця гордість. І так, справді, йому ще належало дещо зламати.

***

Темрява виснажувала. Скільки б я не вдивлялася, перед очима стояла одна й та сама чорна стіна. Час тягнувся, мов тепла, липка жуйка. Я тихо плакала — не від болю, а від тривоги, від невизначеності, від цілковитої втрати опори. Передпліччя були мокрі: я витирала ними гарячі сльози, розмазуючи їх по шкірі. Схлипи ставали дедалі рідшими. Навалилася втома.

Я притулилася чолом до холодної стіни — від різкого перепаду температури всередині щось здригнулося, завмерло — і відчула, як провалююся в напівсон. Ноги затерпли так, що здавалися чужими. До холоду підлоги я вже звикла. А до її твердості — ні. Хотілося спати, але водночас — не втрачати свідомість. Хотілося... вижити.

Клацання замка розірвало в'язку тишу. Я здригнулася ще до того, як двері відчинилися. Світло спалахнуло різко, боляче. Я заплющила очі, прикрила їх рукою, кілька разів чутливо кліпнула — світ різав очі. Тінь того, хто увійшов, впала на мене — велика, впевнена, спокійна.

Пластир із губ зняли одним рухом — точним, але не різким. Пересохлі губи запекло, але я важко, хриплувато видавила:

— Що вам потрібно від мене?

Викрадач ледь усміхнувся, підняв брову:

— Одразу до прояснення ситуації, так?

Він на мить затримав погляд на моєму обличчі — напевно, опухлому від сліз. Потім нахилився, звільнив мої руки й допоміг підвестися. Долоні спітніли від його близькості — я не розуміла, чого він хоче, і тіло реагувало швидше за думки. Я машинально потерла зап'ястя — слідів від наручників пекли, шкіра була чутливою. І лише тоді, коли він відступив на крок, я змогла озирнутися.

Замість моторошного підвалу, який уявлявся мені, — звичайна кімната. Жодної кам'яної сирості, жодних ґрат. Поруч, буквально за метр, стояло ліжко, акуратно застелене пледом. Я відчула, як усередині ворухнулося неприємне відчуття. Увесь цей час я могла сидіти на м'якому, але для мене обрали холодну тверду підлогу.

У кутку стояв стіл на чотирьох ніжках. Поруч — стілець. Полиця на стіні. Цілком порожня. Світле оздоблення стін панелями.

Кімната не кричала: «це в'язниця». Вона лагідно шепотіла: «на тебе чекали». І від цього стало моторошно.

— Здогадуєшся, чому ти тут? — увесь цей час чоловік стежив за моєю реакцією, не поспішав, просто стояв поруч і давав мені можливість озирнутися. Карі очі дивилися уважно, вивчаючи.

— Ні, — майже чесно відповіла я й перевела погляд на нього. Очі вже звикли до світла. Він трохи схилив голову, уважно розглядаючи моє обличчя.

— Твій останній проєкт із когнітивних циклів. Його закрили. Пам'ятаєш?

Я нерозуміюче дивилася на нього.

— Так, і що з ним? — поки що ситуація здавалася маячнею, я нервово стиснула пальці. Тіло було слабким. Хотілося сісти. Він мовчав, дивився спокійно, ніби чекав на мою подальшу реакцію.

— Будь ласка, поясніть, я нічого не розумію, — мій голос прозвучав жалібніше, ніж мені хотілося.

Викрадач заговорив повільно, ніби добираючи слова так, щоб я точно зрозуміла:

— Університет і держава закрили твій проєкт. Для них він надто дорогий і надто довгий. Є речі важливіші... — він знизав плечима. — А нам він цікавий.