Глава 1. Викрадення

Час тягнувся в'язко. Я давно втратила йому лік — відтоді, як розплющила очі. Тоді погляд зачепився лише за сіро-коричневі коробки в тьмяному світлі. Тепер я вже розуміла, що перебуваю у вантажівці, вщерть набитій ними.

Підлога була жорстка й холодна. Вона рівномірно вібрувала піді мною. Плече впиралося в тверду стінку. Машину трусило, але рух був плавним — без різких поштовхів.

Навпроти, прихилившись до борту, сидів чоловік. Я не знала, що лякало сильніше: те, що він залишався в тіні й я майже не бачила його обличчя, чи те, що він мовчав. Його погляд відчувався шкірою. Не як тиск — як присутність, від якої неможливо відвернутися.

Він виглядав розслабленим. Спина спиралася на здригливу стінку, одне коліно було підтягнуте до себе, на другому лежав лікоть. Повіки напівопущені. Але в цьому не було жодної неуважності. Він стежив за мною — спокійно, точно, — і я знала: жоден мій рух не лишається непоміченим.

Я прийшла до тями під цим поглядом. І продовжувала сидіти, притиснувшись до стінки, не змінюючи пози, ніби будь-який рух був би надто помітним.

Голова й досі була важкою від тієї гидоти, яку мені вкололи під час викрадення. Останнє, що я пам'ятала, — я йшла додому. Уже у дворі, в найтемнішому його кутку, мені назустріч вийшли двоє.

Потім — різкий ривок за руку, і я опинилася притиснутою до грудей одного з них. Крик не встиг вирватися з горла: майже одразу я відчула укол у шию, і серце, яке й без того шалено калатало, підскочило кудись аж до самого горла.

Він тримав мене міцно, затискаючи рот долонею. Останнє, що залишилося перед тим, як усе провалилося в темряву, — гостре відчуття нестачі повітря й чужі руки на моєму тілі.

І ось я прийшла до тями на запиленій підлозі вантажівки, що кудись їхала. Зрозуміти, що це машина і що я тут не сама, допомогло лише слабке світло ліхтаря, який валявся поруч. Він лежав на боці, жовте скло було повернуте просто до мене. Ноги витягнуті вперед — варто лише трохи поворухнутися, і я можу дотягнутися до нього носком.

Через важку голову все здавалося несправжнім. Світ часом плив, і від цього до горла підкочувала нудота.

На руках, поруч із годинником, клацнули наручники. Губи були заклеєні клейкою стрічкою. А в роті — шматок тканини, грубо запханий без жодних церемоній. Він подразнював язик, хотілося виплюнути цей ненависний клубок, але язик майже не слухався.

Тіло було слабким. Насилу вистачило сил підняти закуті руки й прибрати пасмо волосся з обличчя. Локон лоскотав шкіру, дратував, мов настирлива муха. Я на мить затримала руку біля рота — так хотілося зірвати стрічку й виплюнути тканину. Але я не наважилася.

Очі, що ледь виблискували в тьмяному світлі, дивилися просто на мене. Не кліпаючи. Я відчувала цей погляд шкірою — як тиск, але не як загрозу. Бажання зірвати стрічку з губ здійнялося різко, майже судомно. Я стиснула пальці, опускаючи руки, і силою волі змусила себе заплющити очі.

Машина їде — отже, ти поки що жива. Поки що нічого не відбувається. Не думай далі за цей крок.

Голова пливла, думки тягнулися, ніби крізь воду. Нудота накочувала хвилями. Я рахувала вдихи, бо якщо перестану — тіло візьме гору.

Шурхіт тканини змусив мене розплющити очі. Чоловік навпроти змінив позу. У руках у нього був телефон. Світло екрана різко вихопило його обличчя з темряви холодною плямою.

Тепер я бачила його чітко: повні губи, прямий ніс, очі з опущеними віями. Він не дивився на мене — дивився в екран. Чомусь саме це лякало сильніше. Обличчя зібране, жорстке, без жодного зайвого руху. Нічого випадкового.

Він водив пальцем по екрану, щось гортав. Я дивилася, бо більше не було куди. Погляд чіплявся за деталі, мов за опори: шкіряні рукавички з обрізаними пальцями. Тканину светра, що закривала шию й зап'ястки. Чорний жилет із безліччю кишень — важкий, функціональний.

І раптом я зрозуміла дещо інше. Я бачила його обличчя. Не силует. Не маску. Обличчя. Мої очі не були зав'язані. Він не ховався. Він знав, що я його бачу. Усвідомлення прийшло повільно, наче холод просочився під шкіру. Якщо він не приховує обличчя — значить, йому байдуже, що я його запам'ятаю. Байдуже, чи зможу я колись назвати його. Байдуже, чи залишуся я живою достатньо довго, щоб це мало хоч якесь значення.

Я інстинктивно відкрила рот — поставити запитання, закричати, сказати бодай щось. Язик уперся в тканину. Кляп не дав вирватися навіть звуку. Лише глухий, жалюгідний видих.

Я дивилася на нього надто широко розплющеними очима й сама не розуміла, чого хочу більше — щоб він відвернувся чи нарешті подивився у відповідь.

Живіт звело, і тіло дрібно затремтіло — майже непомітно, але всередині дуже сильно. Я не розуміла, чи мені холодно, чи це нерви. Знала тільки, що тремтіння було таким сильним, що зуби почали цокотіти. Я стиснула щелепи до болю, наскільки дозволяла тканина в роті.

У ту мить я навіть була вдячна їй — без неї, здається, зуби просто кришилися б від напруження. Щелепи палали, скроні ломило, але я трималася. Краще так, ніж дозволити тілу розсипатися.

Темноволова постать нарешті повернулася до мене, і чоловік прибрав телефон. Рух простий, майже лінивий — і від цього стало ще страшніше. Серце так різко підстрибнуло, що на мить потемніло в очах. Він підвівся. Два кроки — і вже поруч.

Я інстинктивно підібрала ноги, навіть не думаючи. Руки притиснулися до грудей, ніби це могло мене захистити. Дихання збилося, стало коротким, уривчастим. Я намагалася вдихнути глибше, але повітря не доходило.

Викрадач присів. Надто близько. Тепер його обличчя було зовсім поруч із моїм — настільки, що у світлі ліхтаря я бачила ледь помітну щетину над верхньою губою, кінчики вій. Очі. Карі — навіщось відзначила я, ніби ця деталь могла щось пояснити.

Я хотіла відвернутися. Дуже. Але не змогла. Страх паралізував тіло, і замість бажання втекти увімкнулося інше — потреба бачити кожен його рух, кожну зміну пози, кожен вдих. Контроль залишався останньою формою захисту.