Розділ Третій

«Усі найважливіші події в нашому житті відбуваються абсолютно випадково.»

— Стівен Кінг, «11/22/63»

Іспит виявився не таким страшним, як вона уявляла

Чотири частини. Тест, від якого боліли очі. Усна, де комісія дивилася на неї так, ніби читала по губах. Співбесіда, на якій вона говорила про те, чому хоче рятувати життя, і ледь не зірвалася, коли згадала батька. І практика — холодні манекени, блиск інструментів, руки, які нарешті робили те, для чого народилися.

Коли все закінчилося, Ліна вийшла з корпусу на ватяних ногах.

Вона здала. Вона це зробила.

Повітря над кампусом було прозорим і гарячим. Студенти сновигали повз із кавою й ноутбуками, хтось сміявся біля фонтану, сонце лягало на червону цеглу. Ліна мала йти до місця, де її чекав Марк. Мала.

Але ноги самі понесли її в глиб кампусу.

Вона ніколи не бачила такого місця. Скляні коридори, що перетиналися в повітрі, дерева, що росли просто всередині будівель, лавки, з яких відкривався вид на весь університет. У Сіетлі все було сірим і вологим. Тут усе пахло сонцем і свободою. Ліна задивлялася по сторонах, забувши, куди йшла.

Вона майже не помітила, як опинилася біля краю кампусу, там, де алея впиралася в дорогу.

І тоді почула рев.

Не звук машини. Рев. Низький, рваний, такий, що вдарив у груди перш ніж вона зрозуміла, що це. Ліна мимоволі зупинилася. Цей звук вона знала. Він жив десь у кістках із дитинства, від батькового пікапа, від ночей, коли вона засинала під гул моторів.

Темне авто вилетіло з-за повороту й різко пригальмувало біля калюжі.

Калюжа була величезна. І вона була точно на її шляху.

Бризки злетіли стіною.

Ліна не встигла навіть відсахнутися. Холодна вода вдарила по джинсах, по сорочці, по обличчю. Вона завмерла, мокра, розлючена, з палаючими щоками.

З машини вийшов хлопець.

Темне волосся, темні очі, обличчя, яке не обіцяло нічого доброго. Він глянув на неї зверху вниз, на мокру, злиплу сорочку, на її палаючий погляд.

— Вибач, — сказав він. Холодно. Як вибачаються за те, що наступили на тротуарну плитку.

І вже розвернувся, щоб піти.

— Ти серйозно? — голос Ліни прозвучав гостріше, ніж вона сама очікувала.

Він зупинився. Повільно обернувся.

— Що?

— Ти щойно облив мене з голови до ніг. А тепер просто йдеш?

— Я вибачився.

— Це було не вибачення. Це було «відчепись».

Куточок його губ смикнувся. Не усмішка. Щось темніше.

— Тоді що ти хочеш, щоб я сказав?

Ліна відчула, як усередині все стиснулося в колючий клубок. Вона не знала цього хлопця. Не знала, хто він. Але вона знала цей погляд — погляд людини, якій байдуже, кого вона зачепила.

— Нічого, — відрізала вона. — Ти вже все сказав.

Вона розвернулася й пішла геть, горда, мокра, з палаючими очима, в яких горів той самий вогонь, що колись бачили суперники її батька на фінішній прямій.

Тео дивився їй услід довше, ніж хотів би.

Вона не озирнулася.

Чорний Rolls-Royce уже чекав біля головного входу, коли Ліна туди дійшла. Марк стояв біля машини, спершись на дверцята. Побачивши її, він підняв брову.

— Міс Уокер. Виглядаєте... мокро.

— Довга історія, — буркнула Ліна.

— Сідайте. Розкажете по дорозі.

Вона сіла на заднє сидіння, і салон наповнився запахом сирої тканини й гарячого асфальту. Марк глянув на неї в дзеркало заднього виду.

— І як усе? — спитав він, рушаючи з місця.

Ліна видихнула.

— Я здала.

Марк усміхнувся.

— Я знав. Твого батька не було б інакше.

Ліна відвернулася до вікна. За склом пропливав Ріверсайд — пальми, білі будинки, широкі вулиці. Місто, яке вона ще не знала. Місто, в якому вже був хтось, хто облив її з калюжі й навіть не спробував бути людиною.

Вона стиснула мокру тканину сорочки.

Вона здала. Вона втекла з клітки.

Але щось підказувало їй, що це тільки початок.. Марк тримав кермо однією рукою, другою поправляв дзеркало. За склом пропливали пальми, білі фасади, магазинчики з яскравими вивісками. Ріверсайд був зовсім не схожий на похмурий Сіетл, і Ліна ловила себе на тому, що не може перестати дивитися.

— Дивіться, — Марк кивнув у бік широкого бульвару. — Це місто зроблено для життя. Сонце, море людей, жодного паркану на кілометр. Тут навіть повітря інше.

— Ви читаєте рекламну брошуру? — буркнула Ліна, але кутики губ у неї смикнулися.

— Ні, — усміхнувся Марк у дзеркало. — Я тут живу вже сім років. Знаю, про що кажу. Це ідеальне місце для того, хто хоче почати все спочатку.

Ліна мовчала. Вона хотіла почати все спочатку. Але не в маєтку Гілберта, де кожен крок відлунював у мармурових залах і пахло лише чистотою й фальшю.

— До речі, — Марк знизив голос, ніби це була таємниця, — якщо вам запропонують гуртожиток, точно погоджуйтеся.

Ліна глянула на нього в дзеркало.

— Чому?

— Тому що тоді вам не доведеться більшу частину часу проводити у домі Гілберта.

Вона затримала погляд на його обличчі. Марк говорив спокійно, але в словах було щось більше, ніж порада. Він знав цей дім. Він щодня в'їжджав за ті ворота.

— А ви думаєте, мені запропонують? — спитала Ліна тихо.

— Ви здали іспит у найкращу медичну школу штату, — Марк підморгнув у дзеркало. — Я б на вашому місці не сумнівався.

Ліна відвернулася до вікна, але не для того, щоб приховати усмішку. Вона стиснула мокру сорочку й подумала про маленьку кімнату, сусідку по кімнаті, холодну каву вночі. Без прислуги, без охорони, без високих воріт.

Це було ближче, ніж будь-коли. Марк усміхнувся, але якось по-своєму, ніби згадав щось далеке.

— Я теж колись складав іспити. Не тут, у маленькому містечку, де єдиний престижний вибір — це автомеханік чи бухгалтер. — Він знизав плечима. — Вийшло не дуже. Завалив усе, що можна було завалити, і ще трохи зверху.