Розділ Другий

«Кожна людина прагне мати свій власний куток, де вона буде господаркою своїй долі.» — Ольга Кобилянська, «Людина»

Ліну розбудив різкий звук будильника.

Вона невдоволено потягнулася рукою до телефону, не розплющуючи очей, і натиснула на екран.

Тиша.

Дівчина вже хотіла перевернутися на інший бік, коли погляд випадково впав на годинник.

8:17.

Ліна завмерла.

За секунду вона вже сиділа на ліжку.

— Що?!

Серце миттєво підскочило кудись до горла.

Сьогодні були вступні екзамени.

СЬОГОДНІ.

Вона буквально злетіла з ліжка, заплутавшись у ковдрі, ледь не впавши на підлогу.

— Ні-ні-ні-ні, тільки не сьогодні!

Учорашня втома після переїзду накрила її настільки сильно, що вона проспала майже весь день і вечір. Тепер за це доводилося розплачуватися панікою.

Ліна металася кімнатою, одночасно намагаючись розчесати волосся, знайти косметичку й не забути документи.

Через двадцять хвилин вона вже стояла перед дзеркалом.

Її образ був простим, але дуже стильним.

Сіра смугаста сорочка ідеально сиділа по фігурі, підкреслюючи стрункий силует. Мішкуваті джинси вільного крою спадали трохи нижче талії, створюючи відчуття невимушеності та свободи. Світлі потертості на денімі додавали характеру, а зручні кросівки робили образ практичним.

Вона виглядала як дівчина з вінтажної рекламної кампанії дев'яностих — незалежна, впевнена і трохи недосяжна.

Макіяж був майже непомітним.

Лише легкий тон, трохи рум'янцю, туш на віях і прозорий блиск для губ.

Ліна ще раз глянула на себе в дзеркало.

— Нормально.

Насправді вона нервувала так сильно, що руки трохи тремтіли.

У животі неприємно стислося.

Сьогодні вирішувалося її майбутнє.

Вона швидко схопила сумку і спустилася вниз.

Їдальня вразила її не менше, ніж увесь маєток.

Величезні панорамні вікна виходили на басейн, а довгий стіл був заставлений їжею так, ніби тут готувалися приймати королівську родину.

За столом уже сиділи Сара та Гілберт.

— Доброго ранку, сонце, — усміхнулася мама.

— Ранок добрим був годину тому, — буркнула Ліна, сідаючи на стілець.

Гілберт відклав планшет.

— Нервуєш?

— Ні.

— Брешеш.

Ліна мовчки потягнулася до чашки з чаєм.

Гілберт усміхнувся.

— Тобі нема про що хвилюватися. Водій відвезе тебе до університету. У тебе достатньо часу.

— Я знаю.

— Тоді їж спокійно.

Але спокійно не виходило.

Вона механічно колупала виделкою омлет, майже не відчуваючи смаку.

У голові крутилися формули.

Терміни.

Дати.

Питання, які можуть трапитися.

А раптом вона забуде все?

А раптом не вступить?

А раптом...

— Ліно.

Вона здригнулася.

Мама дивилася на неї з легкою усмішкою.

— Ти впораєшся.

Ліна опустила очі в тарілку.

Можливо.

А можливо, сьогодні стане першим днем її нового життя.

Або першою великою поразкою.

І це лякало її більше, ніж вона була готова визнати.

Ліна швидко допила чай, підхопила свій звичайний чорний рюкзак і закинула його на плече.

— Успіхів, — сказала Сара.

— Не хвилюйся так, — додав Гілберт. — Усе вже вирішено.

Ця фраза їй зовсім не сподобалася.

Наче екзамени були просто формальністю.

Наче її майбутнє належало не їй.

Ліна лише коротко кивнула і попрямувала до виходу.

На подвір'ї вже чекав автомобіль.

Чорний Rolls-Royce.

Величезний.

Глянцевий кузов блищав під каліфорнійським сонцем так, ніби машину щойно привезли з виставки. Ліна мимоволі пригальмувала.

— Серйозно?..

Колись вона їздила на старому пікапі батька, який голосно бурчав двигуном на кожному світлофорі.

Тепер перед нею стояв автомобіль, вартість якого, мабуть, перевищувала ціну їхнього колишнього будинку.

Дверцята відчинилися.

— Доброго ранку, міс Уокер.

Біля машини стояв чоловік років двадцяти восьми.

Брюнет із густим кучерявим волоссям, акуратною борідкою та уважними темними очима. У ньому було щось французьке — чи то в рисах обличчя, чи в спокійній манері триматися.

Він виглядав людиною, яка помічає набагато більше, ніж говорить.

— Маркус Лопес. Але всі називають мене Марком.

— Ліна.

— Це я знаю.

У його очах промайнув веселий блиск.

Ліна сіла на заднє сидіння.

І мало не потонула в ньому.

Салон був більшим за деякі кімнати.

Світла шкіра, дерев'яні вставки, приглушене освітлення.

Навіть повітря тут пахло дорого.

Марк сів за кермо і плавно рушив з місця.

Кілька хвилин вони їхали мовчки.

— Ну і як тобі нове життя? — раптом запитав він.

Ліна фиркнула.

— Якщо чесно?

— А буває інакше?

— Відчуваю себе золотою рибкою в акваріумі.

Марк тихо засміявся.

— Тобто вже зрозуміла.

— Що саме?

— Що маєток Торнтонів — це золота клітка.

Ліна повернула голову.

Він дивився на дорогу, але куточок його губ був ледь піднятий.

— Ти працюєш на Гілберта і називаєш його дім кліткою?

— Я працюю водієм, а не сліпим.

Ліна не втримала усмішки.

Вперше за весь ранок.

— Обережніше, Маркусе. За таке можуть звільнити.

— Можуть.

— І тебе це не лякає?

— Ні.

Вона уважно подивилася на нього.

— Ти дивний.

— Дякую.

— Це не був комплімент.

— А я сприйняв як комплімент.

Ліна похитала головою.

Марк мовчав кілька секунд, ніби про щось думаючи.

Потім раптом запитав:

— Скажи мені дещо, Ліно. Ти випадково не дочка Артура Уокера?

Серце на мить завмерло.

— Звідки ти знаєш це ім'я?