45. Епілог

Марія

Пів року потому
 

Я стояла посеред кухні, тримаючи в руках тарілку з бутербродами, паралельно підʼїдаючи залишки червоної рибки, які не влізли до закуски.

Великі панорамні вікна відбивали тепле жовте світло гірлянд, які Назар особисто чіпляв учора до другої ночі, бурмочучи собі під ніс, що в нормальних людей новосілля проходить без цього пінтерест-божевілля. Але, зрештою, йому самому сподобалось. 

Наш будинок взагалі став чимось більшим, ніж просто стіни. Після всього, через що ми пройшли, квартира Назара зберігала надто багато болючих спогадів. У кожному куті було минуле, від якого ми втомилися тікати. А саме згадки про його маму і її ганебний вчинок.

Тому одного вечора Назар просто сказав, що не хоче жити в чиїхось уламках. І ми вирішили купити будинок. Трохи переживали чи вистачить нам грошей на це все безумство. Дійшли майже до нуля по заощадженнях, але все-таки нам вдалося втілити нашу мрію.

Тепер наша фортеця стоїть на околиці Львова. Невеликий двоповерховий будинок із темним дахом, дерев’яною терасою та ще порожнім подвір’ям, яке Назар вперто називав майбутнім садом, хоча зараз там була лише мокра земля після осінніх дощів. На порозі новий рік, але погода зовсім не зимова. 
 

— Ти знову хвилюєшся, — Назар обійняв мене ззаду, вкладаючи підборіддя на плече.

Я притулилася до нього спиною. Це вже стало звичкою шукати його тепло.

— Я просто хочу, щоб усе пройшло нормально. 

— Кохана, до нас їдуть наші друзі, а не санепідемстанція.

— Ну не знаю. Андрій здатний знайти недоліки навіть у стерильній операційній, — ми засміялися в унісон.— Ти дивуєшся, що я переживаю, а сам перед зустріччю з моєю мамою, пачку валеріани випив.

— Бо твоя мама дивиться на людей так, ніби одразу бачить їхні шкільні табелі й неоплачені комуналки, — Назар драматично зітхнув.

— Неправда. Вона просто надто уважна, — я легенько штовхнула його ліктем у бік.

— Ага. Після її «І давно ти тут працюєш?» я мало не відповів: «Вибачте, більше такого не повториться».

— Ти просто занадто зациклюєшся на тому, щоб їй сподобатися, — я засміялася ще голосніше.

— Мені здається, твоя мама може одним поглядом змусити чайник закипіти.

— Це сімейне, — вкотре поправляю серветки на столі, щоб все було ідеально.

— Влад надовго приїхав? — раптом згадую про нього.

— Не знаю, казав до кінця місяця буде точно, а там буде видно. А Юля?

— Каже, що тільки на кілька днів.

Назар одразу знизав плечима, ніби вів в голові сам з собою діалог. І я точно знала про що. Точніше про кого.
— Хвилюєшся через них?
— Не знаю. Вони не бачились майже пів року.
І це була правда. Після переїзду до Києва Юля ніби навмисно зникала з нашого життя. Дзвінки ставали рідшими, повідомлення коротшими, а приїзди до міста обмежувались кількома днями раз на місяць.

І кожного разу вона якось дивовижно уникала зустрічей із Владом. Спочатку це виглядало випадковістю. Потім — закономірністю.

Я так і не знаю, що саме між ними сталося тоді, пів року тому, після того, як вони напилися разом. Але щось точно сталося. 

Дзвінок у двері перервав мої думки.

— Почалось, — видихнув Назар.

Першими, звісно, були Андрій і Влад. В одного в руках —ящик алкоголю, а в іншого — цілий ящик фруктів, зверху яких красувався величезний ананас і багато гранатів.Вони добре здружилися. І це тішило нас, бо сформувалося близьке коло з чудових людей.

— Господи, — Андрій скинув куртку прямо на руки Назару, — я їхав сюди сорок хвилин через затори.

— Ти живеш двадцять хвилин звідси, — сухо нагадав Влад, заходячи слідом.

— Це були дуже емоційні двадцять хвилин.

Я засміялася, обіймаючи Андрія. Влад теж коротко обійняв мене, але виглядав незвично напруженим. Надто мовчазним для себе.

— Ти нормально? —  спитала я.

— Так.

Брехня. Я знала це обличчя. Влад завжди ставав таким, коли щось чіпляло його сильніше, ніж він хотів показати.

— Юля приїде? — ніби між іншим, кинув він.

— Так, — ось воно. Цієї відповіді  вистачило, щоб він одразу відвернувся до кухні, вдаючи повну байдужість.

Боже. Чоловіки інколи бувають такими смішними.

Ще за пів години будинок наповнився голосами, музикою й теплом. Андрій уже сперечався з Назаром про те, що той неправильно посмажив м’ясо, Влад відкривав вино, а я докладала тарілки, коли у двері подзвонили знову.

Юля стояла на порозі в темно-сірому пальті, з трохи втомленими очима, можливо навіть заплаканими. Її волосся було довшим, ніж раніше. І це було складно не помітити. Київ їй пасував. Вона стала іншою. Більш дорослою і гострішою. Але посмішка залишилася тією ж і фірмові стрілки на повіках теж.

— Привіт, — сказала Юля.

— Я скучила, — обіймаю сестру.

— Я теж. Вітаю з новосіллям. Нехай цей дім стане місце, де панує і множиться щастя.

— Дякую, дорогенька.

Юля помітно нервує, шукає поглядом когось у вітальні. І, здається, я знаю кого.

— Дівчата, ви довго там? — Назар поставив келих на стіл.
— Вже йдемо, — кричу з коридору.

Юля завмерла лише на секунду, а потім абсолютно спокійно зайшла всередину.

— Привіт.

— Привіт, — так само рівно відповів Влад.

Брехуни. Обоє. 

— Ти бачиш, як Влад не відводить від неї очей, — шепоче Назар на вухо.
— Ага, а Юля робить вигляд, що їй байдуже.

Андрій схопив пульт і зробив музику голоснішою, ніби рятуючи атмосферу. Решта вечора минала на диво затишно.

Ми їли піцу, сміялися, сперечалися, згадували горе-лікарку Мілану (здається, вона виїхала за кордон), пригадували університетські історії й обговорювали, як Назар мало не спалив кухню в перший день після переїзду.

— Я просто переплутав режими духовки, — виправдовується.

— Ти увімкнув самоочищення, — фиркнула я.

— Технічно духовка стала чистішою.

Юля сміялась так щиро, що Влад кілька разів просто зависав, дивлячись на неї.