44 НОСИТИМУ ТЕБЕ НА РУКАХ

— Добрий вечір.

— Привіт, Юль. Чого так довго? — питаю сестру, — я вже думала телефонувати до тебе.

— Все гаразд, не кіпішуй, — заспокоює мене. — Жінкам іноді потрібно більше часу, щоб вибрати яким кольором фарбувати губи.

— І саме тому на твоїх губах сьогодні просто блиск, так?

— Саме так.

Чую як прокашлюється Андрій. Розумію, що робить це для того, щоб нагадати про себе.

— Знайомся. Це Андрій — наш колега. Від недавнього часу завідувач хірургічного відділення.

— Не варто вивалювати всі регалії при першому ж знайомстві, — каже він.

— А чому ж при першому? — відзивається сестра. Я бачила вас.

— Справді? — дивується Андрій.

– Так, на відкритті відділення.

— Може бути. Не памʼятаю, бо був присутній не так багато часу, як би хотілося. 

Згадую весь той екшен, який розбирав Андрій, коли Назар побився з Іллею на самому відкритті відділення. До речі, сам Ілля кудись зник. На повідомлення не відповідає, телефон вимкнений. Хтось з Юлиних колег казав, що він повернувся на фронт. Але це не точно.

— Ну от і познайомилися, — розводжу руками і піднімаю брови. Вже навіть не представляю взамін Юлю Андрію. Вони собі дадуть раду самі.

— Якщо ви не проти, то я відійду. Назар кудись запропастився, бачу підʼїхали ще гості.

— Ну біжи, — каже Андрій.

— Андрію, Юлю залишаю на тебе. Не дай їй сумувати.

— Домовилися.

Я йду між столики і людей, ступаючи з ноги на ногу. Вечір тільки розпочався, а мені вже туфлі нагризли ноги. Зізнаюсь, я трохм відвикла від таких височезних підборів. Востаннє взувала їх у похід в театр з мамою і сестрою.

Мимоволі згадую, що тоді зустріла Назара з Міланою. Аж зʼявив клубок в горлі. Феее, настільки неприємний спогад.

Шукаю Назара повсюди, але безрезультатно.

— Ви не бачили Назара? — питаю в охоронця, що стояв на виході з ресторану. — Винуватця сьогоднішнього свята, — уточнюю.

— Здається вийшов надвір, — чоловік  вказує рукою на вихід.

Серце калатає, в ногах відчуття, ніби їх натерли наждачним папером. Рухаюся в бік стоянки. Світло мʼяке від ліхтарів. Видніється тінь пари. Здається, чоловік та жінка. Підходжу ближче. Вона з довгим білявим волоссям в червоній вечірній сукні. І чоловік…. Щооо? Повірити не можу. Назар стоїть з Міланою.

Очі моментально стають вологими, хочеться плакати. Але не цього разу. Всередині зривається цілий вир емоцій. Не знаю, що дратує мене більше: те, що ці двоє розмовляють далеко від людей під світлом ліхтарів чи те, що Назар впринципі запросив її на свій день народження. Некоректне питання. Мене бісить і те, і інше.

Туфлі нагризли? Окей, зараз я їх зніму. Тонка шпилька стане кращою, ніж рогатка. В мить, коли я набралася сміливості, Назар помічає мене.

— О, Маріє, — повертається до мене, — Як добре, що ти тут, робить крок і тягне мене за руку. Я стою поряд з ним. Перед нами — ошелешена Мілана.

— Гарно виглядаєш, — сміється мені у вічі.

— Чого не скажеш про тебе, — брешу, бо виглядає вона, як завжди, ефектно.

Бачу, як Мілана змінилася в обличчі, хоча не хотіла, щоб я це помітила. Назар притиснув мене ближче до себе.

— Твоя доля зараз в руках Марії, — каже він, дивлячись на Мілану, — Якщо вона пробачить твій вчинок, то я піду тобі на зустріч. Я відкличу звільнення по статті. Але якщо ні, то я просто зроблю вигляд, що сьогоднішньої розмови не було.

— Я нічого не розумію, — дивлюсь на Назара, а потім на Мілану.

В неї змикається щелепа від злості. Мілана не просто роздратована, вона готова розірвати все навколо.

— Але ж ти обіцяв, що виконаєш моє прохання, якщо я скажу правду.

— Дорогенька, я хотів переконатися в тому, що і так знав без тебе.

— Що відбувається, Назаре? — підвищую голос.

— Щооо? — кричить Мілана. — Нічого ти не знав, ти просто використав мене.

— А тепер послухай. Ти ж знаєш, ким працює мій брат? Ось він і відновив всі доступи до пошти. І до моєї, і до пошти Марії. Знайшов сліди віддаленого доступу. А знаєш чиї сліди? — тицяє пальцем в неї. — Твої. А точніше твоєї IP адреси.

Мілана важко дихала, Назар дивився на неї і міцно тримав мене за руку, а я просто дивилася на цю картину і не могла повірити.

— Як ти знайшла взагалі мою пошту? — наступивши брови, питаю її.

В її очах зʼявилась ненависть. Я бачила там весь бруд, все болото, в якому вона колотила мене, Назара і себе також.

Її губи тремтіли від всієї озлоби, яка таїлася всередині неї так довго.

— Я ненавиджу тебе! — прокричала мені в лице, — Не-на-ви-джу!!! — повторила, акцентуючи на кожному складі. — Ще з того дня, коли я вперше тебе побачила в тому клятому коридорі практичного корпусу.

Так ось де я її бачила. Мілана саме та дівчина, яку я бачила в компанії хлопців тоді. І саме з цієї компанії, Назар — єдиний, хто відлучився, щоб показати мені той кабінет, який я шукала. Я шокована.

— Що я зробила тобі?

— Ти забрала у мене його! — кричить і тицяє пальцем в Назара.

— Але людина — це не річ. Її неможливо взяти чи віддати, Мілано.

— Можна. Людина привʼязана не до людини, а до обставин. І я це вам довела.

— Що?

— Я часто заходила до Олени Анатоліївни. То чаю попити, то фруктів принести, то запитати як здоровʼя. Я їй дуже подобалася. І вона хотіла, щоб ми з Назаром разом поїхали до Америки на стажування.

— Що ти верзеш, Мілано? — обурився Назар.

— Саме так. Вона завжди казала, що хоче для своїх синів найкращого. Не хотіла, щоб ти працював так тяжко, як вона в свій час. Хотіла допомогти тобі швидше просунутися по карʼєрній драбині.

— Ну хотіла. І що далі? Яким ти боком туди?

— А тим боком, Назаре! В міністерстві був один грант на поїздку в США. І батько тримав його для мене. У нього були чудові звʼязки для цього. Але я не хотіла. Без тебе не хотіла. Тому сказала про це твоїй мамі. Вона пообіцяла, що зробить все можливе. Але не впевнена, що ти відмовишся від неї, — переводить злий погляд на мене. — Через кілька днів я під дверима почула, як вона розповідала своїй подрузі Марині про той лист, що написала нібито від твого імені. Казала, що переживає, що Марія не повірить у це і шукатиме зустрічі. Тоді я вирішила діяти, нікому про це не кажучи. 
Я переконала батька зателефонувати в деканат і ощасливити одного з найкращих студентів потоку. Тебе.