43 ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ

Марія

Я стояла перед дзеркалом і проводила пальцями по сукні. Це ще одна, яку привезла мені мама в подарунок. Вона біла, але з відтінком шампанського. Сукня не була надто помпезною чи показово дорогою. Навпаки, у ній була вишуканість в перемішку з простотою. Тонкі відкриті плечі, легкі складки тканини, що рухались разом кожним моїм подихом. Поділ сукні був щедро обсипаний дрібненькими блискітками, яких майже не було помітно вдень. І тільки при світлі ліхтарів вони сяяли, підкреслюючи всю святковість образу.

Сьогодні захотілося розпустити волосся. Русяві локони розсипались по плечах так, як розсипаються зорі по небі. Очі затримують погляд на відображенні в дзеркалі. Вперше за останній час, я бачу не дівчинку, яка розривається між роботою і особистими переживаннями та страхами. Я бачу жінку. Красиву, впевнену, щасливу.

За останні роки я звикла дивитися на себе, як людина, що постійно має тримати все під контролем. Бути виваженою і раціональною. Не дозволяти емоціям розбити себе остаточно.

Занадто багато брехні і втрат було в моєму житті. Занадто багато недомовленостей.

Іноді мені здавалось, що життя перетворилося на нескінченний коридор лікарні. Більше того, я відчувала, що живу тільки там, а існувати за межами просто не здатна. 
Днями я прийняла важливе рішення — піти з другої роботи у приватній лікарні. Більше не буду ховатися за лікарняними стінами та медичною формою.

Але сьогодні було інакше. Нарешті всередині мене щось живе. Воно ворушиться, махає крилами і підіймає мене на них до самих небес. І передчуття сьогодні якесь таке… незвично радісне і світле. Наче після довгої зими в повітрі нарешті з’явився запах весни.

День народження Назара раптом став для мене чимось більшим, ніж просто святом. Ніби точкою, після якої життя мало повернути в інший бік. Кращий бій.

— Біла смуга нарешті починається, — кажу сама до себе, дивлячись у дзеркало.

Якби не той лист… Якби не те безглузде мовчання… Якби не розлука, яка розтягнулась на роки. Але, можливо… так і мало бути.

Можливо, деякі люди повинні втратити одне одного, щоб зрозуміти справжню вагу любові. Бо кохання — це не тільки щасливі моменти. Не тільки дотики і слова. Іноді кохання — це вміння пронести людину крізь роки навіть тоді, коли її немає поруч.

Досі я вважала, що життя — це математика. Воно то додає людей, то забирає їх. Але тепер усвідомлюю, що це надто примітивне твердження.

Наше життя — це анатомія. Складна система з болю, радості, пам’яті, звичок, страхів і надій. І у нас з Назаром була своя анатомія. Анатомія розлуки. Довга, болюча, місцями майже нестерпна. І головне — несправедлива. Але, можливо, тепер починається інша. Анатомія любові… Любові справжньої, зрілою. Такої, що вистояла.

Фарбую губи ніжним нюдом і мимоволі згадую Юлю. Як вони з Владом спершу мало не перегризли одне одному горло, а потім сиділи разом біля пляшки віскі так, ніби зналися роками.

Я і досі не розумію, що відбувається. Останнім часом сестра стала іншою. Більш закритою і нервовою. Наче всередині неї постійно щось горить, а вона намагається потушити. Та поруч один бензин, замість води…

Я так і не дізналась до кінця, чому Юля звільнилась з роботи. Та весь час переводила тему, жартувала або просто мовчала. Єдине, що я знаю, що вона закохалася в одруженого чоловіка і коли дізналася про це, то розірвала їхні стосунки.

Розумію, що вона проживає їх по-своєму. То голосно, то тихо, через протест і втечу одночасно.

Моє серце забилось швидше, бо чую, як відчує мій телефон, а на екрані висвітлилося найкраще поєднання літер у світі. Назар.

— Я вже внизу, — почувся його голос. — Не поспішай. У нас є ще час. 

— Ні, я вже готова, взуваю туфлі.

— Добре, я тоді не буду підійматися.

Я підійшла до столу, на якому стояв заздалегідь підготовлений подарунок. Взяла пакет, взула туфлі і повільно покрокувала до чоловіка, який вже чекає на мене внизу.

Я вийшла з під’їзду й одразу помітила його. Сірий позашляховик стояв біля тротуару, відбиваючи у глянцевому кузові відоблаження свого власника.

Назар вже чекав мене, спершись об капот машини. В мене на секунду перехопило подих.

Чорний костюм сидів на ньому так, ніби був створений саме для нього — без зайвої офіційності, але з нотками брутальності, яка так йому личила. Біла сорочка трохи контрастувала з темним піджаком, підкреслюючи смагляву шкіру і лінію шиї. Він був високий, спокійний і небезпечно красивий.

На кілька секунд навколишній шум міста просто зник. Його погляд пройшовся по моєму волоссю, сукні, відкритих плечах.

— Боже… — сказав він. — Маріє.

— Що? — усміхаюся.

— Ти неймовірна, — Назар похитав головою, ніби мозок хотів висловити щось більше, але язик не дав раду знайти правильніших слів. Він обережно торкнувся пальцями щоки, потім нахилився і поцілував. Ніжний і дуже повільний поцілунок огорнув мої вуста. 

— Як мені добре з тобою… — відсторонившись на кілька сантиметрів, каже, ледь торкаючись мого носа своїм.

— Ти вже казав, — шепочу з заплющеними очима.

— Але я готовий повторювати це щодня.

— До хорошого швидко звикаєш! — радію, як маленька дитина.

— Нехай.

— З днем народження, Назарчику, — гладжу його по щоці, перебираючи пальці, — І навіть якби я знала, що на нас чекає така довга розлука, я все одно хотіла б заблукати в тому коридорі серед десятків кабінетів,… щоб зустріти тебе.

— Кохана. Моя кохана. — Назар ніжно обхоплює своїми великими долонями моє волосся, ледь притискаючи до голови. — Ти найкраще, що трапилося зі мною, — знову цілує.

— В пориві пристрасті не зіпсуйте мені зачіску, пане головний лікарю, — підколюю.

— Я не посмію, — усміхається.

Назар відкрив перед нею дверцята машини. Я дивилась на нього і думала про те, як дивно все змінилось. Ще кілька місяців тому здавалося, що ми назавжди залишимося людьми з минулого одне одного. А тепер говоримо про спільне так, ніби це найприродніше, що є у цьому світі.