42 ПОБАЧИМО

Ми вийшли в коридор, далі пішли повз спальню Назара, і потім вийшлина балкон, де вечірнє повітря одразу вдарило прохолодою.

— Ох… так краще, набираю повні груди повітря. Я сперлася на перила, заплющила очі на кілька секунд.

Назар став поруч, але не торкався. Просто був поруч, достатньо близько, щоб підхопити, якщо потрібно.

— Забагато? — спитав він.

— Трохи, — я усміхнулась винувато. — Але вечеря того варта.

— Це Влад, — сказав Назар. — Він так готує, ніби від цього щось залежить. Ми б і піцу з доставки могли б зʼїсти.

— Може, і залежить, — відповідає.

— Вони дивні, — Я відкрила очі і подивилась на нього.

— Хто?

— Твій брат і Юля.

— Це м’яко сказано, — хмикнув.

— Ні, я серйозно, — я трохи повернулась до нього. — Це виглядає як… неприязнь.Чи як це назвати?

— Ні, — Назар похитав головою.

— Ні?

— Це не неприязнь.

— А що тоді? Бо я такого знайомства ще не бачила.

— Вони просто однаково поранені, — сперся руками об перила, — У Влада складний період у стосунках, та і добавилася історія з мамою. В Юлі, ймовірно, теж. 
— Чому ти так вирішив, — дивуюся його прозорливості, бо я ж нічого не казала йому. — По чому це видно? 

— І трьох днів не минуло, а вона вдруге напивається. Просто так люди цього не роблять. Та ще й зла на цілий світ твоя Юля. 

— Ти маєш рацію.

— І замість того, щоб це нівелювати, вони одразу йдуть в лоб, — продовжив він. — Без фільтрів і без ввічливих посмішок.

— Нівевілю…, — плутаюся язиком, — Я не здатна сьогодні вимовити це слово.

— Нехай це буде нашою найбільшою проблемою, — обіймає мене ззаду.

— Тобто ти вважаєш, що це нормально? — пригортаюся до нього і продовжую. 

— Я вважаю, що це краще, ніж лицемірство, — спокійно сказав Назар. — Бо коли люди починають з ідеальної ввічливості, там часто більше брехні, ніж правди.

— Можливо, — видихаю, — Просто мені їх шкода. Обох. 

— Мені теж, — сказав Назар. — Але вони не виглядають як люди, які хочуть, щоб їх жаліли.

— І нас з тобою шкода, — всередині стає боляче від згадки того бруду, що був у нашому житті.

— Маріє…

— Мм? 

— Я давно тебе хотів запитати.

— Так?

— Але якось… не доходило.

— Ти мене трохи лякаєш, — я обернулася і дивилася на нього.

— Мене самого це трохи лякає.

— Ти ж знаєш, що тоді… коли я поїхав… — він затнувся, — мені прийшов лист.

— Лист? — я нахмурилася. Можливо Назар щось і казав мені, але в силу свого спʼяніння не здатна оцінити тверезо.

— Електронний. Ніби від тебе. 

«Не шукай мене. В мене є інший».

— Що?.. —  дивуюся.

— Якби не той лист, — продовжив Назар, дивлячись кудись убік, — Я б, напевно, не поїхав одразу. Я б хотів поговорити з тобою.

— Навіть коли бачив тебе з тим військовим, — він глянув на мене.

— Назаре… я ніколи… я такого не писала.

— Я знаю, — сказав він.

— Ти знаєш, а знав? — я розгублено дивилась на нього.

— Тепер так, тоді ні.

— Чому ти тоді повірив? Ми ж ніколи не переписувалися електронкою.— дивуюся.

— Бо це виглядало… якось логічно.

— Не  знаю, що сказати. Я не писала того листа, — твердо кажу. — І ніхто не мав доступу до моєї пошти.

— У листі мами… — він на секунду запнувся, — жодного слова про це не було.

— Тобто? — я підняла очі на нього і бачила щось, чому не могла дати назву.

— Я думав… може, це якось пов’язано. Але ні, —відвернувся.— І тепер я не розумію хто це зробив і навіщо.

— Виглядає все так, що хтось дуже хотів, щоб ти поїхав, — спокійно кажу і обхоплюю себе руками, немов обіймаю.

— У тебе є підозри?

Назар на секунди задумався.

— У мене є невелика здогадка. Але це малоймовірно, — він похитав головою, — Поки що ні. Але я дізнаюсь, — додав,  — бо для мене це важливо.

— І для мене теж, — відчуваю як тверезі. 

Ми ще трохи помовчали, обіймаючись на балконі. Видихали випари алкоголю, а вдихали чисте, холоднувати червневе повітря. От–от воно стане по–справжньому літнє і тепле. Як і наше життя… Я вірю в це.

— Знаєш… — сказав він.

— Що?

— Мені так добре з тобою.

— Мені з тобою теж.

— Я… вибач, якщо це звучить не так, як треба, — його тон був таким, ніби він не може наважитись на те, що повинен сказати.

— Ти мене зараз знову лякаєш.

— Можливо, але лякати точно не хочу. Хочу, щоб тобі було добре і комфортно поруч зі мною, — гладить моє волосся, заглядаючи у вічі. Нас огорнула тиша і ніч. Досить романтично. Назар вдихнув.

— Давай будемо жити разом?

— Це… — піднімаю брови, — це пропозиція?

— Так, — твердо.

— Просто так?

— Ні, не просто так.

— Тоді як?

— Це… не єдина пропозиція, — усміхнувся, ніби щось приховує.

— В сенсі?

Він замовк, але було видно, що він хоче сказати більше. Набагато більше. Але зупиняється.

— Поки що нічого, — сказав він.

Я дивилась на нього, а потім вкотре усміхнулась.

— Добре.

— Добре?

— Добре, — повторюю. — Але я це запам’ятаю.

— Я на це і розраховую.

— Ходімо назад? — кажу, — Може вони вже зʼїли одне одного.

— Пішли. 

Назар взяв мене за руку, міцно стиснувши у своїй долоні. Я знала, що він мав на увазі. І це дуже подобалося мені.

Ми повернулися в квартиру. Назар обережно натиснув на ручку. Двері були не до кінця зачинені, тому було добре чути голоси.

— …ти навіть не розумієш, що робиш, — це була Юля.

— Я якраз дуже добре розумію, — відповів Влад.

— Та ні, ти просто звик контролювати все, крім себе.

— А ти звикла тікати, коли стає незручно.

— Я не тікаю.

— Ти вже втекла один раз, сама про це кажеш.

Ми переглянулись, але не зайшли. Бо стало очевидно, що там зараз відбувається щось, куди нам краще не втручатися. І щось, що тільки починається. Ми обійнялися на дивані у вітальні, але дверей не зачинили. Тому стали слухачами цікавої вистави.