40 СПІЛЬНА ВЕЧЕРЯ

Назар

До вечора день тягнувся довго. Повно документів і вся бюрократична волокіта ніяк не закінчувалися.

Я повернувся додому майже о шостій. Дорогою заїхав в кондитерську, щоб купити хороший десерт. Про вечерю не переживав, бо вдома брат. А готувати щось дуже смачне — це його медитація. А для мене класний бонус, коли він приїжджає. 

Як тільки я зайшов в квартиру, то одразу занурився в гастрономічний екстаз. М’ясо шкварчало на пательні, наповнюючи кухню густим, насиченим ароматом. Розмарин, часник і ще щось, чого я не міг вловити своїми нюховими рецепторами.

Овочі вже запечені, злегка підрум’янені по краях. Вино відкрите, але ще не розлите по келихах.

— Ой брате, здається, лист тебе серйозно підкосив, — кладу руку на плече Владу, — Бо чим більше ти нервуєш, тим більше їжі готуєш.

Влад зробив глибокий вдих, стоячи у дверях кухні і сперся плечем об косяк. Виглядав так, ніби не спав кілька ночей поспіль. Очі темні, погляд трохи заглиблений у себе.

— А ти знову читаєш мене, як відкриту книгу, — відповів він. 

— Я твій брат. Краще, ніж тебе, я знаю тільки себе.

— Я вже і не знаю чий я брат, — якось зі сумом протягнув Влад.

— Що це означає? Читав лист? — питання просто формальне, бо я точно знав, що він читав його.

Його плечі ледь напружилися, а погляд загострився. Я попав в десятку.

— Читав, — коротко відповів.

— І? — обережно спитав я.

— Потім, — сказав.— Не сьогодні.

Я знав цей тон. Сьогодні брат не витягне це назовні. Вирішую не тиснути, щоб не зробити гірше.

— Добре, — сказав я. — Тоді сьогодні просто вечеря. Нуу… або не просто.

— Не просто? — він ледь іронічно підняв брову.

— Я запросив до нас Марію. Надіюся, ти не проти?

— Та ні. Я тільки за.

Я вирішив переодягнутися. Чорну сорочку і класичні штани замінив на футболку і джинси. Зручно і без пафосу.  Дзвінок у двері. Я точно знав, хто за порогом. Марія ніколи не запізнюється. На моєму обличчі зʼявилося приємне тепло.

Я відчинив і на секунду завмер. Вона стояла на порозі в темно-зеленій сукні, яка чудово підкреслювала її фігуру, стримано і зі смаком. Волосся зібране трохи недбало, але в цьому і була вся родзинка цієї зачіски. Кілька пасм вибилися і обрамляли обличчя. На мить уявив, що для такої зачіски чудово пасувала б фата. 

Дідько, приїхали називається. Ніколи не було таких думок, а зараз зʼявилися. Я точно попав… Може, то вже пора одружуватися.

І очі. Боже, які гарні в неї очі. Живі, справжні, з блиском, який не в кожної людини побачиш .

— Привіт, — сказала вона, усміхаючись.

— Привіт, — відповів, простягаючи їй руку.— Заходь, я скучив, — цілую і обіймаю за талію. Ми на якісь секунди затримуємось, ніби злившись одне з одним. Як добре… Мені так зараз добре. Цілую солодкі вуста повільно, смакуючи кожний міліметр бажаних губ. Вони в неї такі смачні і соковиті, що хочеться зʼїсти.

— І я скучила, — відповідає мені палкими цілунками.

— Ей, голубчики! — чуємо голос з кухні, — Коли ви голодні, не завжди варто їсти одне одного. Для цього боженька придумав їжу!

— А ти бачу ще трохи в гуморі, — відгукуюсь у відповідь, — Може не все так погано? — додаю і продовжую цілувати кохану.

— Ну годі, ми ж не самі, — шепоче Марія і відсторонюється трохи.

— Добре, ходімо, — беру її за руку, — Що тут? — беру пакет з її рук.

— Там віскі і трохи фруктів. А чому Влад не в гуморі? — шепоче.

— Мама залишила повідомлення не тільки мені.

— Ого, — шокована.

— Я деталей не знаю. Влад поки не ділився.

— Боже мій, яка краса, — вихвалює Марія, коли заходимо на кухню. — А запах який, ууум.

— Сідаймо за стіл, — каже сухо брат.

Я ставлю пакет з фруктами на стільницю і витягую віскі, яке принесла Марія.Ми розміщуємося кожен по свою сторону. 
— Влад, де ти так навчився готувати? — питає вона, відкушуючи шматок соковитого стейку.

— Якось з дитинства любив готувати. Мамі подобалося, коли я їй допомагав, — чую нотки суму в голосі брата, коли мова пішла про маму.

— Мені теж подобається готувати, але я не вмію так, як ти, — робить великі захоплені очі. Котлетки, макарони, суп — мій розкішний максимум.

— Оо, суп в неї животворний, — пілколюю, — Менового підніме, — згадую недалекі події.

— Перестань, — трощи соромиться вона.

— Я ніколи не любив готувати складні страви, коментує брат, — Зазвичай, це щось просте, але ситне. Але сьогодні хотілося зробити щось руками якнайдовше, — додає.

Ми випили трохи вина, розслабилися. Марія в основному розмовляла з Владом, а я просто слухав і милувався нею.

Кухня наповнилася живими звуками. Дзвін келихів, рух приборів, сміх і комфортні розмови. Влад вже не такий напружений, як був до цього. Ці стіни не бачили такого тепла багато років. А все могло б бути по-іншому…

Після частувань мʼясом і салатами, переходимо до десерту. Витягаю з холодильника торт, який нагадує зефірну мʼяку хмаринку, посеред якої красується карамелізована вишенька.

— Тільки не кажи, що ти ще і десерти готуєш, — піднімає брови Марія, звертаючись до Влада.

— Не скажу, — сміється, — бо то вже постарався Назар.

— Дуже смачно, — сказала вона після першого шматка.

— Це комплімент чи аванс? — запитав я.

— Аванс чого? — фліртуючи у відповідь, віддуває губи. —  Це факт, Назарчику, — чмокнула мене у щоку.

— Ви такі солодкі, аж тошно, — показово хмуриться брат.

А ми сміємося на повні груди.

— До речі, Влад, — відпиваю ковток соку, — Де твоя дівчина? Христина. Здається її так звали. 
— Тобі здається, Назаре, — подивився на мене так, що я одразу зрозумів — запитав не те.

— До речі, — раптом змінила тему Марія, ніби відчувши, що я зайшов не туди. — У когось скоро день народження. 

— Не починай, — я скривився.

— Почну, — спокійно відповіла вона. — Бо ти зробиш вигляд, що це звичайний день.

— А хіба ні?

— Ні, — втрутився Влад. — Це привід.