39 ДВІ НОВИНИ

Колектив зібрався швидко. Зазвичай усі збори проходять в ординаторській. Сьогодні не виняток. Новини тут поширюються швидше за інфекції.

Хтось стояв, спершися на стіл, хтось тримав у руках історії хвороб, але не читав. Медсестри переглядалися, і я чітко розумів причину. Сварка з Міланою була гучною, але це і на краще. Вона не мала хорошого авторитету серед медичного персоналу. 

Жіночий колектив, як правило, ділиться на дві категорїї. Одні обговорюють події, а інші спостерігають за людьми. Так ось зараз, це чудово ілюструють дівчата-медсестри. Поки одні обговорюють Мілану і все, що повʼязане з нею, інші очей не зводять з Андрія.

Він стояв поруч зі мною — зібраний, як з голочки, одягнений в хірургічний костюм сірого кольору, а зверху у звичайному білому халаті, який чомусь виглядав на ньому як форма. Високий, широкоплечий, зі стриманою силою, яку не потрібно демонструвати. 

Для когось він шанс і мрія. Ще б пак! Неодружений красень з доброю душею. А ось для мене, як для керівника, Андрій — це рішення.

— Колеги, — я зробив крок вперед,— сьогодні у мене для вас дві новини, — гомін стих одразу, — Перша. Мілана Вікторівна з нами більше не працює, — здивування я не побачив.— Заглиблюватися в деталі не буду. Для всіх вас це і без того очевидно. І друга… — Тут цікавість вже читалася в очах кожного присутнього. — Ви всі знаєте, що наше відділення занадто довго працювало без завідувача. 

Коли я прийшов сюди на роботу, то завідувачка якраз пішла на лікарняний. Це старша жінка, яка все життя присвятила цьому відділенню. Але її скосила онкологія. Любомир Васильович запевняв мене, що вона повернеться до своїх обовʼязків через деякий час. Але цього не сталося. Минулого тижня вона зателефонувала і сказала, що йде остаточно на пенсію. Для мене це стало зеленим світло  у прийнятті рішення про долю керівника цього відділення.

— Ми чекали Ірину Миколаївну, — пояснюю, — Але після довгої боротьби з хворобою вона прийняла рішення залишити професію.

Тут її поважали. Я особисто не знав цю людину, але Марія розповідала про неї багато хорошого.

— Це велика втрата, — додав я. — Але робота не зупиняється. — Тому сьогодні я представляю вам нового завідувача, — переводжу погляд на Андрія. — Ви добре його знаєте, — продовжив я, — як хірурга. Як людину, яка не ховається за чужими спинами. Як того, хто вже не раз довів, що відповідальність для нього — це не просто слово.

Я бачив, як кілька медсестер буквально завмерли, дивлячись на нього. Хтось усміхався, бо явно радий цій новині.

— І як ветерана війни, — чомусь захотілося підкреслити цю регалію. Це те, що залишилося з ним назавжди. — Андрій Ярославович Романюк від сьогодні — завідувач хірургічного відділення.

Стримані оплески залунали в ординаторській. Не гучні, але щирі. Андрій кивнув, зробив крок вперед.

— Дякую, — сказав він просто. — Більшість із вас я вже знаю. І знаю, як ви працюєте, а ви знаєте, як працюю я, — Він обвів поглядом кімнату без зверхності і без демонстрації влади. — Тому нічого кардинально змінювати не планую. Окрім одного.

Всі застигли в очікуванні. І я, зізнаюсь, теж.

— Відповідальність або є, або її немає, — його голос став твердим і трохи жорстким.— І якщо її нема, нам не по дорозі.

Всі зрозуміли, що ці слова — це відсилка до ганебного вчинку Мілани. Вчинку, який міг призвести до непоправного. 

— Решта справа часу, — додав він уже спокійніше і на цьому закінчив.

Коли всі розійшлися, ми з Андрієм ще кілька секунд стояли  у порожній ординаторській.

— Ти правильно зробив, — обізвався Андрій, поклавши руку на плече. 

— Ти про шо?

— Про Мілану… — затнувся, — Вікторівну.

— Новини розлітаються швидко, — хмикаю, — для нікого це не стало новиною.

— Вона щось сказала? — обережно запитав Андрій?

— Навіть не виправдовувалася. Вона завжди права. А світ навколо мав би підлаштуватися.

— Офігіти можна, — дивується Андрій. — А як вона в Америку потрапила з таким ставленням до людей?

— Її батько професор. Дуже шанована людина в університеті і в медицині загалом. Знайомства, блати і грант на стажування опинився у неї. Хоч не скажу, що Мілана була бездарною студенткою. Цілком ні. Але знати свою справу замало. Потрібно любити людей насамперед. 

— Пацієнт по швидкій. Перитоніт, — різко заходить медсестра Галя і Андрій зникає.

— Якщо що, ти знаєш, де мене знайти, — кажу, прощаючись. 

— Знаю.

Ми розійшлися кожен в свою сторону.

Я повернувся в кабінет і зачинив двері. Нарешті дозволив думкам вилізти з голови знову. Те, що Мілана потрапила в Америку, та ще й одну клініку зі мною, я розумію. Це було спеціально, завдяки старанням її батька. Але яким боком там моя мама. Та і звідки їй знати, що мама якось причетна не з чистої сторони. Дивно, дуже дивно.

Я різко підвівся, пройшовся кабінетом. Це треба перевірити. І є лише одна людина, з якою ми можемо дійти до правди. Я взяв телефон і натиснув виклик. Гудки. Один. Другий.

— Алло, Назаре. — її голос теплий, як світло в кімнаті, де тебе чекають.

— Привіт, — сказав я, і сам відчув, як голос трохи пом’якшав. — Ти зайнята?

— Залежить, — в голосі зʼявляється кокетство, — чим саме ти хочеш мене відволікти.

— Ну як сказати… Хочу забрати тебе з цих стін, — усміхаюся і уявляю, що вона теж.

— Назарчику, — ой, я млію від того, як вона мене називає, — У мене стільки роботи, що я до обіду точно не виберуся звідси.

— Та знаю-знаю, — видихаю, — В мене теж завал. Андрій приступив від сьогодні до обовʼязків.

— І як відреагував колектив?

— Цілком адекватно. Я б сказав позитивно.

— Це не дивно. Його всі люблять. Особливо молоді медсестри.

— Головне, щоб не молоді лікарки, — маю на увазі її.

— Молоді лікарки мають шалений інтерес до найвищого ранку в цій лікарні, — лестить мені. — До головного лікаря, — додає.

Я на мить заплющую очі, бо всередині так добре, що боюся, щоб це не зникло. Я так кохаю її.