38 МАСКИ ЗІРВАНО

Назар

Понеділок настав надто швидко. Вчорашній день я провів разом з Марією у неї вдома. І це був найкращий вихідний за останній час. Спершу їй було трохи зле від бурного святкування з сестрою. Чи то від бурного горювання…

Ми багато розмовляли, обіймалися, цілувалися і… Я не міг насолодитися її тілом. Смакував кожну частинку її губ, обличчя, рук. Ми увімкнули повільну музику і еротичний масаж переріс в не менш еротичне продовження. Ех, хочеться знову до неї… Але роботи дуже багато. В обох.

Я повертався з відділу кадрів. Кроки відлунювати в коридорі гучно, ніби стіни самі хотіли розказати всім оточуючим, що я щойно підписав вирок. І не жалію про це анітрохи.

Звільнення по статті. Неприємно, але жорстко.

На мить затримуюся біля вікна. Сірий ранок ліг на місто, як старий бинт, трохи брудний і помʼятий. Зʼявилася думка чи я строгий керівник. Насправді, я дурний керівник. Бо зробив дві помилки.

Перша — взяв на роботу людину, яку знав занадто добре не з найкращої сторони, як для лікаря.

Друга — колись дозволив їй думати, що вона для мене більше, ніж просто частина минулого.

Мілана…

Спогади про університет накочувалися, як хвиля. Вона завжди була красивою і холодною, майже ідеальною на вигля. Але вона не гріла, а засліплювала. А це погана характеристика для жінки. Довге світле волосся, що спадало на плечі, як блискучий шовк. Гострі вилиці, очі світлі, глибокі, але не теплі. Ніколи не теплі. Вона не терпіла конкуренції, вся увага завжди мала бути тільки на ній. Зізнаюся, їй це вдавалося.

Навіть тоді я це бачив. Але мені це не шкодило ніколи, бо інтересу до неї не мав. Ми завжди тусувалися в одній компанії друзів, вчилися в одній підгрупі. З деякими одногрупниками вона навіть зустрічалася. Не довго, правда. Але і прям близьких друзів ніколи не мала. А ті, що були поруч, то тільки через вигоду. Бо її батько впливовий в стінах університет, то і за них міг замовити словечко.

Америка… ніч, яку я мав би стерти з пам’яті, але яка, як шрам, завжди лишається під шкірою. Як велика помилка. Я тоді подумав, що це просто слабкість. Вона — що це початок.

І ми говорили про це. Чітко та відверто, без ілюзій. Принаймі, мені так здавалося.

Я зайшов у кабінет, зачинив двері і тільки встиг опуститися в крісло, як різкий удар дверей об стіну підняв мене на ноги. Враження, що відчиняли їх ногою, та ще й хтось зі спецназу. 

— Ти зовсім з глузду з’їхав?! — Мілана стояла на порозі, наче буря, яка не просить дозволу увійти. Пальто розстібнуте, волосся трохи розтріпане, щоки палають від люті.

— Яке ти маєш право?! — її голос був різкий, металевий. — По статті?! Серйозно, Назаре?!

Я вперше… вперше бачив її такою. Не тільки красивою, а справжньою. Нарешті вона показала своє правдиве єство. Ось, що буває, коли всі маски зірвано.

— Зачини двері, — спокійно сказав я.

— Я не буду нічого зачиняти! — вона зробила крок вперед. — Ти поясниш мені це тут і зараз!

— Добре. Тоді слухай, — я підвівся повільно, не підвищуючи голосу.

— Ти залишила чергування.

— Та не починай!

— Це раз, — холодно перебив я. — Поступила хвора. Тебе не було на робочому місці.

Вона закотила очі, нервово засміялася.

— І що? Світ не завалився! Андрій же теж був на роботі.

— Ні, не завалився, —  я дивився їй прямо в очі. — Бо була Марія.

Бачу як Мілана хмикнула, вдихнула, щоб сказати щось дуже отруйне та брудне, але я продовжив грубим голосом, перебивши.

— Якби не Марія, пацієнтка могла померти.

— Ой, не драматизуй. — Мілана скривила губи.

— Вона врятувала твою дупу, Мілано, — кажу вже без прикрас.

— Та хто вона така взагалі?! — різко кинула вона, а очі спалахнули — Твоя нова стара улюблениця?!

— Ось воно що, — промовив я, роблячи кілька кроків вперед.

— А що? — вона зробила ще крок, майже впритул. — Думаєш, я не бачу, як ти на неї дивишся? Як всі тут бігають навколо неї, ніби вона свята?!

— Вона лікар, який виконує свою роботу, — жорстко відповів я. — І не свою теж.

— А я, значить, нічого не роблю? Ти знав, що я не працюю в повну зміну. Для мене це занадто складно.

— Ти звикла, що всі бігають навколо тебе. Так було в університеті, бо твій тато професор і всі це знали. І саме тому більшість дружили з тобою. Шукали вигоду, — випалюю і додаю, — А тут не так! А з Марією в тебе перетнулися інтереси. І цей інтерес я!

— Скажи! — Мілана підвищила голос. — Скажи, що ти просто вирішив мене позбутися!

— Я вирішив захистити пацієнтів. І це друге, що хотів тобі сказати.

— Брехня!

— Це факт. А знаєш, що буде третім? — примружую очі, вимовляючи кожне слово повільніше попереднього, — Стаття в наказі про звільнення. Ти можеш забути про роботу лікарем. Принаймі в цьому місті точно. А знаєш чому? — вона мовчить, зла, як пантера, а я продовжую, — Через свою зверхність і зухвалість. Минулого тижня я сказав тобі прийти до мене в кабінет. Ти проігнорувала це. Думала, що само замнеться, як завжди. Але не цього разу. Якби ти прийшла, то обійшлася б просто заявою за власним бажанням. 

Вона різко відвернулася, провела руками по волоссю. Було видно, що нервує.

— Ти завжди був таким… правильним, — прошипіла. — Але знаєш що? Ти пожалієш про це!

— Ти навіть зараз не бачиш своєї помилки, — хитаю головою.

—  Бо її нема!

— Тоді ця розмова закінчена.

— Ні, вона тільки починається! — раптом її голос зірвався. — Я все життя кохаю тебе!

— Але я не кохаю тебе і ти знаєш про це! — гаркнув.

— Чуєш?! — вона дивилася прямо в мене, очі блищали, але не від ніжності, а від якоїсь хворобливої одержимості. — Все життя!

— Це не так, Мілано.

— Це так! 

— Ти звикла, що тобі все дається легко. І рішення, за якими стояв твій батько, і люди, які шукали в тобі тільки вигідні звʼязки. А я для тебе просто той, хто не пішов в твої обійми за помахом твого пальчика. Такий собі трофей.

— Це не так! — вона майже кричала. — Я поїхала в ту довбану Америку заради тебе! Думаєш, це було просто?!