37 З ПОХМІЛЛЯ

— Ой… — хриплю сама до себе.

Голова важка, думки повільні, як через вату. Я на автоматі тягнуся до кухні, знаходжу пляшку води і починаю пити жадібно, ковток за ковтком, не відриваючись. Вода тепла, несмачна, але зараз це найкраще, що було в моєму житті.

Навколо не бачу нічого, окрім тих білих ромашок. Ставлю пляшку на стіл і стараюся побачити і усвідомити наслідки вчорашніх посиденьок.

Боже.

Кухня виглядає так, ніби тут святкували щось дуже важливе… і дуже неакуратно. Порожні коробки, недоїдена піца, перевернуті келихи, пляшки — одна, друга… шампанське.

— Ми що… реально це все випили?.. — бурмочу сама до себе.

І тут мене пробиває. Юля. Де вона?

— Стоп… — морщу лоба. — Вона ж пішла за алкоголем…

Я озираюся ще раз, ніби вона може просто з’явитися з повітря.

— Юль?.. — заходжу в ванну, в надії, що вона там.

Повільно повертаюся у вітальню. Там не краще. Подушка на підлозі, плед звалений, світло так і горить.

— Доброго ранку, — чую в свою сторону. Протираю очі, щоб переконатися, що це не сон і не пʼяне марево.

— Доброго… — ковтаю повітря і відступаю на крок.— Боже… — прикриваю обличчя рукою. — Як соромно…

Він піднімає на мене погляд… і усміхається. Така легка, трохи нахабна ухмилка.

— Це вперше в житті ти так напилася? — питає, розглядаючи мене. — Я ніколи тебе такою не бачив.

— Можеш поставити галочку! — фиркаю.

Мені і соромно, і смішно, і погано одночасно.

Він стоїть, схрестивши руки на грудях, хоче щось ляпнути, але я починаю перша:

— Ти краще скажи… — різко додаю, — як ти взагалі сюди потрапив?

— Двері треба зачиняти, — він знизує плечима і кривить посмішку.

— В сенсі? — я кліпаю.

— В прямому, Маріє. Я подзвонив — ніхто не відкриває. Двері відчинені. Я зайшов.

Я витріщаюся на нього і згадую про наше листування.

— Але я ж писала тобі, що не сама і приїжджати не варто.

— Справді? — дивується, — Може на пʼяну голову не мені відправила?

– Щоо? — лякаюся. Може він має рацію. Біжу шукати телефон.

— Дідько, — злюся, бо телефон розрядився.

— Та не переживай ти так, — підходить Назар, — Я пожартував.

— Я не… — зупиняюся і видихаю. — Юля мала піти в магазин… Вона пішла. І що далі?.. Господи, я більше нічого не памʼятаю.

Чекаю поки телефон увімкнеться, нервово шукаю номер сестри і  набираю.

— Давай, піднімай… — чую довгі гудки.

— Аллооо, — голос Юлі звучить підозріло бадьоро.

— Ти де?! — одразу.

— Вдома. Все окей.

— Чому ти не повернулася?

— Ой, Маріє… — вона сміється. — Я вирішила, що ви там… ну… самі розберетесь.

— В сенсі?!

— Я бачила, що Назар приїхав, — спокійно пояснює вона. — І така думаю: ага, тут я зайва. Викликала таксі і поїхала додому.

— Ти нормальна взагалі?! — Я відкриваю рот.

— Абсолютно, — весело відповідає. — Я, до речі, деякі речі залишила. Так що сьогодні зайду. Але спершу втамую головний біль, бо, чесно кажучи, ледве голову тримаю.

— А по голосу не скажеш, — хмурюся.

— Він ще в тебе? — в своєму репертуарі питає сестра.

— Юля…

— Зрозуміла — ще в тебе, — сміється. — Все, цілую, — і кладе слухавку, а я повільно опускаю телефон.

— Вона… поїхала, — кажу в нікуди.

— Таке буває, — Назар усміхається.

— Звісно, — бурмочу.

Він проходить на кухню, ніби тут уже живе.

— Суп варити не вмію, — каже звідти, відкриваючи шафки, — але чай тобі зроблю. Міг би ще яєшню, але не впевнений, що тобі щось полізе в рот.

— Герой, — тихо відповідаю.

Я починаю збирати безлад. Пляшки дзенькають одна об одну, пакети шелестять, коробки летять у смітник.

— Боже… — бурмочу, тримаючись за голову. — Як добре, що сьогодні вихідний… неділя… Я б на роботі просто померла.

— Виглядаєш так, ніби вже трохи помираєш, — спокійно каже Назар.

— Дуже смішно…— Мене підтошнює.  Шлунок робить дивні речі. — Мені так… погано, — шепочу.

Він підходить, простягає таблетку, яку щойно дістав з кишені.

— Випий.

— Що це?

— Твій шанс вижити, — підморгує.

Я не сперечаюся. Запиваю водою. Кілька хвилин стою, сперта на стільницю. Стає трохи легше.

— У твоїй кишені завжди ж ліки на всі випадки життя? — бурмочу і додаю, — Це професійне?

— Ні не на всі випадки, —  відповідає. — Тільки в особливо нестерпні моменти, — підморгує.

Назар мовчки дивиться на мене. Потім підходить ближче.

— Мілана зникне з нашого життя, — каже спокійно і майже шепотом. 

— В сенсі? — повільно піднімаю на нього очі.

— Вона мала слід в моєму житті, — продовжує він. — Але для мене це нічого не означає. Для мене маєш значення тільки ти.

— І яким чином вона зникне? — питаю прямо.

— Вона змінить роботу, — Він трохи відводить погляд.

— А вона знає про це? 

— Завтра дізнається. Чи за власним бажанням, чи по статті… — знизує плечима. — Думаю, для тебе це неважливо.

— Ти серйозно зараз? — звужую очі. 

— Для мене є принципові речі, — спокійно відповідає. — Але тут… робочий момент.

Я не знаю, що сказати. Все, що Назар сказав, дуже тішить мене. Він раптово переводить тему.

— Сьогодні приїжджає мій брат. А наступного тижня в мене день народження.

— Як будеш святкувати? — кліпаю.

— Спершу думав зробити велике святкування, але провести його з тобою хочеться більше. — Дивиться прямо на мене. — Ти не проти?

У мене щось всередині м’яко пливе. Я стою перед ним, з розпатланим волоссям, у вчорашньому одязі, з явним перегаром… і він говорить такі речі.

— Я… — починаю.

Він нахиляється ближче. Я відчуваю, як від мене, мабуть, несе на кілометр. Стає смішно і ніяково. І… знову нудить.

— Почекай… — шепочу.

Він вже майже торкається губами моїх. І в цей момент мене накриває.

— Ні, ні, ні… — різко відвертаюся і біжу у ванну.

Чудовий початок, нічо не скажеш…