36 ПОСИДІЛИ НАЗИВАЄТЬСЯ

Марія

Приїжджаю додому дуже зла. Аналізую багато речей, які відбуваються в моєму житті. Коли все пішло шкереберть? Тоді, коли ми розійшлися з Назаром пʼять років тому? Не по своїй волі… Чи тоді, коли я знову впустила його у своє життя?

Знаходжу в холодильнику щось схоже на їжу. Два бутерброди з ковбасою запиваю смачним солодким чаєм і готуюся йти в душ. Виконую звичні для себе дії, в надії, що думки в моїй голові перестануть вести дебати.

Я розумію, що Назар також жертва обставин. І приймаю той факт, що всі ці роки у нього було інше життя і в ньому були інші жінки. Але коли це життя ступає мені на пʼяти, то я не на ринзі, щоб битися. 

Стою під потоком гарячої води. Настільки гарячої, що можна гуси скубати. Вимикаю кран і проводжу рукою по плитці, яка вкрилася сльозами від пари. Зараз я могла б заплакати, але ні. Ранкових сліз було більше, ніж достатньо. 

Ще кручуся по квартирі, намагаючись втекти від думок. Може ж бути таке, що Назар має до мене відчуття провини, яке плутає з коханням. Ой, не знаю… Може це і я плутаю щось з коханням. 
Ех, зараз би виспатися, прокинутися і забути про все, що тисне на мене.

Телефон завібрував.

— Алло, дорогенька, — втомлено усміхаюся.

— Сіс, нічого не плануй на сьогодні, — навіть не вітається Юля, — Після обіду заїду — треба вилити душу.

— Ти ж навіть не питаєш чи буду я вдома?

— А ти будеш? — запнулася сестра.

— Буду, — усміхаюся знову.

— Ну тоді замовимо щось смачненьке, — захекано каже Юля.

— Добре, я не проти.

— Забігаю в маршрутку. До зустрічі, сіс!

— Бувай.

Ого. Здається, не тільки я переживаю життєву драму. Юля рідко ділиться особистими проблемами. А коли вже все встає цей момент, то він точно вагомий і , ймовірно, травматичний для неї.

Замовляю доставку піци, суші, кілька видів фруктів, сиру і салат з морепродуктам. Повинні доставити о пʼятій. Чудово! Встигну виспатися! Не знаю як ми це здужаємо, але смачна їжа і сон — це єдине, що мені хочеться сьогодні. 

Вимикаю телефон і занурююся в глибокий солодкий сон.

Мене підняв з ліжка настирливий дзвінок у двері. Точніше серія дзвінків, які не розбудили б тільки мертвого.

— Ей, ти забула, що я приїду? — сестра наїжджає ще з порогу. 
Виглядає вона приголомшливо. Приталена чорна сукня довжиною вище колін. Туфлі на високих підборах чудово підкреслюють її стрункі ноги. В руках пакет з чимось невідомим для мене, підозрюю, що там алкоголь, бо коли вона поворухнулася, то було чути характерний дзенькіт. На обличчі ідеальний макіяж, як завжди. Але очі… не то сумні, не то розчаровані. Багатослівні, одним словом.

— Ні, я просто спала після важкої зміни, — зіваю і додаю, — Проходь.

— Не зрозуміла. Ти що повернулася в хірургію?

— Ой, Юль... так багато маю тобі розказати.

— Я тобі теж, — обіймає мене.

Ми стоїмо ще в коридорі, Юля знімає туфлі і взуває хатні тапочки з пишним пірʼячком рожевого кольору. У мене таких дві пари. Мої чорні, а для сестри спеціально купила такі ж, тільки рожеві.

Не встигаємо дійти до кухні, як чути ще один дзвінок у дверях. Приїхала доставка. Я розраховуюся і прямую в бік кухні.
Юля ошелешена кількістю їжі, яку я виймаю з пакетів.

— Марія, ти ще когось чекаєш?

— Ні.

— Ти думаєш ми здужаємо це все? — киває в сторону смаколиків.

— Це було імпульсивне замовлення голодної та ображеної жінки, — я відкриваю коробку з піцою і одразу відкушую  шматок. — Сідай. Бо зараз почну без тебе. А я дуже голодна.

Юля мовчки сідає навпроти, витягаючи з пакету, який принесла з собою, вино. Струмок червоного, як кров напою, миттєво зʼявляється в наших келихах.

— Пʼємо перший і я розповідаю. Бо вже мовчати несила.

— Звучить як тост, — підіймаю келих.

Юля киває на знак згоди і ми простягаємо наші келихи до вуст. Кілька секунд і вино зникає, шукаючи собі прихисток в наших дамських тілах.

— Давай, сіс! — промовисто кажу.

— Я думала, що зустріла ідеального, — видихає і дивиться на мене, ніби чекаючи мого коментаря.

— Чому «думала»? — питаю, жуючи салат.

— Він мені ідеально підходив. Темперамент, плани, рівень інтелекту, прагнення до розвитку, бачення на життя…Я навіть почала думати, що було б чудово одружитися.

— А він так думав? — питаю шепотом.

Юля відпиває вино з обличчям, на якому вже читається очевидна відповідь на моє запитання і продовжує:

— Коротше. Нас познайомив Ілля. Це сталося випадково. Почали спілкуватися… і знаєш, все якось дуже легко пішло. Без напруги. Я навіть… — вона зупиняється і сміється нервово. — Та я, здається, вже встигла закохатися.

— І? — Я піднімаю на неї очі.

— І, звісно ж, він одружений, — вона розводить руками. — Класика жанру. Дешеве кіно. Тільки без попкорну.

— Серйозно? — я фиркаю.

— Абсолютно. І знаєш, що найгірше? Він навіть не приховував це довго. Просто я… не хотіла бачити.

— А Ілля знав? Чому не сказав тобі? 

— Він не знав, що у мене стосунки з його другом, — каже і додає, — Та й взагалі він зник кудись. Підозрюю, що повернувся на війну.

— Отакої, — дивуюся, — Я і не знала.

— Тому я тут, — додає вона вже легше. — Виговоритися. Заїсти це всім, як бачиш. І запити чимось дуже алкогольним.

— Це ми вміємо, — піднімаю келих. — За провальні любовні історії.

— За них, — чокається зі мною Юля.

Ми робимо ковток, і вона одразу дивиться на мене уважно.

— Тепер ти, — сестра кидає мʼяч на моє поле.

— В нас з Назаром… все якось почалося заново, — зізнаюсь.

— Я здогадувалася.

— Справді? — дивуюся.

— Так, по вас це видно. Ви закохані по вуха одне в одного, — кидає в мене словами, — Тільки не зізнаєтеся в цьому ніяк.

— Знаєш, ніби й не було цих років. Спілкування, зустрічі, брехня, розлука, біль… я вже почала думати, що, може, це другий шанс.

— І?

Я гірко усміхаюся.

— А потім між нами яскраво стала постать Мілани.