35 КОХАНА СПИТЬ

Я впав на ліжко так, немов мене просто вимкнули одним натисканням кнопки, як робота. Остання доба виявилася дуже складною.

Навіть не зняв нормально сорочку. Тільки  розстібнув кілька ґудзиків і з грохотом завалився на застелене холодне ложе. Торкнувся підборіддя, ніби стирав все, що відбулося за останні години.

Стеля була якоюсь дуже білою. Авжеж, тільки завершився ремонт. Думав, що вихідними буду сам потроху фарбувати стіни і складати меблі, але я точно переоцінив свої можливості. Якось за кавою Андрій сказав, що його сусід має власну ремонтну бригаду. Я вирішив делегувати цю справу. Все вийшло чудово, результатом я задоволений. 

Я дивився в одну точку, а думки мене бувально душили. Вчорашній солодкий вечір і такий гіркий сьогоднішній ранок. Різницю складно не помітити. За кілька годин, що ми з Марією були порізну, трапилося щось, що повʼязане зі мною, нею і Міланою. 

Ще вранці я запідозрив, що ця чортова блондинка мутить воду. А коли вона проігнорувала моє розпорядження, це просто підтвердило всі здогадки. Та і Марія нічого напряму не каже, але відсилка в бік Мілани очевидна.

Я різко видихнув і перевернувся на бік. Це вже не просто характер. Це демонстрація. 
Добре. Значить, вона сама обрала, як це закінчиться.

Закриваю очі на кілька секунд, але замість солодкого сну перед очима знову виринуло все по колу.

Я різко сів. Досить. Це вже не тільки про особисте. Це робота. Є якісь посадові обовʼязки, відповідальність.

І якщо вона вирішила, що може ігнорувати прямі вказівки, кидати чергування і ще й розігрувати спектаклі, значить, пора закривати питання остаточно. По статті. Вирішено. Крапка.

І з початку наступного тижня її тут не буде. Жодних останніх шансів. Я занадто довго закривав очі.

Підводжуся, заходжу до кухні, наливаю склянку води і випиваю залпом. Холодна, як я люблю. Перепад температури добре приводить до тями.

Але думки не відпустили, бо пішли далі. Хірургія. Відділення. Система, яка тримається на чесному слові і кількох нормальних людях. І як я все це допустив…

Я обперся руками об стіл, аналізуючи ранкову розмову з Андрієм. Запропонував йому очолити відділення. Воно надто довго існує без керівника. Так не може тривати вічно.

Він спочатку мовчав, бо не міг так швидко спросоння осягнути все те, що я вивалив на його сонну голову. Але погодився. І я цьому безмежно радий. Чому я не зробив цього раніше? 
Особисті труднощі мене поглинули надто глибоко. Бо я не бачив очевидних проблем там, де все потребує моєї уваги і контролю. В понеділок я його представлю. І тоді почнеться нормальна робота. Без цього… цирку.

Я повернувся в кімнату, сів на край ліжка. І знову думки різко змінили напрямок. Завтра має приїхати Влад. Я глянув на тумбочку.

Лист. Я так і не відкрив його.

Конверт лежав там відтоді, як я знайшов його в маминій тумбочці. Це єдина річ, яку я залишив після ремонту. Вдома я бував рідко, тому завжди обходив цей шматок паперу.

Я взяв його в руки. Покрутив. Важкий, але не фізично. Це не моя історія. Тому відкривати його я немаю права. Я поклав його назад. Віддам особисто і так точно буде правильно.

Що могло бути в цьому листі? Очевидно, щось, що певним чином змінило життя Влада… Наші біологічні мами — рідні сестри. Але виховувала нам одна мама. Моя…

В голові знову думка про лист, але електронний. Той, що я отримав п’ять років тому від імені Марії. 

Чорт. Я ж так і не розібрався. Хто його написав? І найголовніше — чому я, як ідіот, просто повірив? Який же я дурень, що одразу спалив всі мости. Зараз я вже і не відновлю доступ до пошти, бо змінив всі контакти ще тоді.

Стискаю кулаки і злюсь сам на себе. Варто було поговорити про це з Марією. Ймовірно, вона навіть не в курсі. Отже, була ще одна зацікавлена сторона в нашій розлуці, окрім моєї мами.

У грудях щось шкряботить. Не дуже хочу лежати на холодній ковдрі. Я різко потягнувся до телефону. Відкрив діалог. Марія.

Кілька секунд дивився на екран.

Потім написав:

«Надіюся, ти не спиш. Можна приїхати до тебе?»

Відправив. І відкинув телефон поруч.

Секунда. Дві. Екран загорівся.

Вона переглянула, але не відповіла. Це напружило мене.

Пройшла хвилина. Друга. Третя.

Та напиши вже щось… Я знову взяв телефон. І саме в цей момент прийшла відповідь.

«Не варто, я не сама»

Щооо? Що значить не сама? Напруга росте, я розлючений, як бик на родео.

Я різко сів. Розумію, що сну точно не буде. 

Дві хвилини і я вже виїжджаю з парковки. Руки стискають кермо аж до побіління. Невже той Ілля знову намалювався. Щелепи стиснуті, вилиці ходять по обличчі, як скажені.

На повних парах мій кросовер вʼїжджає в двір, в якому живе Марія. Кілька секунд сиджу нерухомо. 

Сонячна 10. Адреса, де одного разу я вже розлітався на дрібні атоми і переставав існувати. Не переживу цього знову. Ненавиджу це відчуття.

Виходжу з машини. Надворі доволі пізно, близько десятої вечора. Вуличні ліхтарі освітлюють тротуари, по яких ходять закохані пари. Прямую до входу і в цей момент двері під’їзду відкрилися. Поспішаючи, з маленькою сумочкою в руках, що радше нагадувала гаманець, вийшла Юля. Я одразу її впізнав і вона мене теж.

— А ось і принц на… — протягує, заглядаючи мені за спину, — на сірому коні. — Уточняє, вказуючи на мою автівку.

— Привіт, Юль.

— Чого без квітів, принц? — здається вона напідпитку. Оцінила мене поглядом, примружуючи очі.

— Вечір, вихідний. Всі квіткові зачинені, — виправдовуюсь.

— Ти прийшов замолювати гріхи? — Вона схрестила руки.

— А є що замолювати? — ледь хмикнув.

— Ти або дуже впевнений, або дуже дурний.

— Подивимось.

— Моя сестра плакала, — тицяє вказівним пальцем мені в груди і додає, — Через тебе.

— Я знаю. — стискаю щелепу.

— Ще залишилися питання щодо гріхів? — кривить губи і йде, — За рогом є цілодобовий супермаркет. Там є відділ з квітами, — каже, віддаляючись і вже не обертаючись до мене.