34 НЕ ДОЗВОЛЮ ЦЬОМУ СТАТИСЯ ЗНОВУ

Назар

Я не пішов за нею, хоч дуже хотів. Лічені хвилини, щоб дистанціюватися та прийти до тями.

Вдих. Видих. Що відбувається? Марія дивилася на мене так, ніби я її зрадив. А я не хотів виправдовуватись. Бо це дійсно не так.

— Чорт… — проводжу рукою по потилиці, — Тепер зрозумів. Нарешті до мене дійшло.
 

Усе стало на свої місця. Її різкість і ранковий холод не випадковість. І це я зрозумів, коли побачив Мілану, яка пливла коридором. Не йшла, а дійсно пливла. Мабуть, щоразу рухаючись коридорами, вона уявляє себе на фестивалі в Каннах.

Я навіть не сумнівався, що вона вже встигла щось сказати. Вона завжди грає брудно, коли справа стосується… території. А цією територією був я.

А Марія не з тих, хто буде одразу бігти з питаннями. Вона спочатку повірить, прокрутить усе в голові. І тільки потім вибухне. Що вона, власне, і зробила.

І найгірше, що я сам дав для цього підстави. Я, дійсно, як керівник, дозволив Мілані особливі умови праці. Спочатку вона працювала тільки денні зміни. І це тоді, коли у нас катастрофічно бракує лікарів. Я бачив як вона безініціативно поводиться на операціях. Бачив, яка вона зверхня до колег. І не прийняв міри вчасно. Дурень! 

Я занадто зациклився на тому, щоб закрити прогалини в медичному персоналі. Часом закривши очі на «якість» кадрів.
— Мілано Вікторівно, через годину чекаю вас в своєму кабінеті, мій голос жорсткий. Не прошу — віддаю наказ.
— Привіт, Назарчику, — режим спокусниці увімкнено, — У мене пацієнти. Може зустрінемось за обідом?

— Через годину. В кабінеті. — Повторив, виділивши кожне слово. — Нагадую, що в цих стінах варто дотримуватися субординації. Назарчики в нічному клубі.

Я різко відштовхнувся  і пішов до палати. Бачив приголомшене обличчя Мілани. Ймовірно, вона не очікувала такого тону. Але мені байдуже.

Коли зайшов, то Марія вже була там. Оце професійність — вона спокійна, виважена. Зовсім не виглядає так, ніби з неї не виливався вулкан емоцій ще кілька хвилин тому.

Говорила з пацієнткою рівним голосом, перевіряла показники, щось записувала. Жодного зайвого руху, але і жодного погляду в мій бік. І це дратувало мене більше, ніж якби вона знову почала кричати.

Я став з іншого боку ліжка, включаючись у процес.

— Як самопочуття? — коротко запитав я, дивлячись на монітор.
 

— Краще, — відповіла жінка слабко.
 

Марія кивнула, щось уточнила, дала рекомендації медсестрі. Я ще переговорив кілька хвилин з Любомиром Васильовичем і пішов.

Прямую до свого кабінету, дорогою беру гидотну каву з апарату. Мені хоча б переодягнутися. Я на роботі вже майже півтори доби. Розберуся з основними питання і поїду. Допиваючи останній ковток гіркого кофеїну, заглядаю у вікно. 

Маленька бордова машина покидає парковку. Марія поїхала. Ми не поговорили нормально і це дратує мене. Не дозволю, щоб це сталося знову…

Витягаю телефон з бокової кишені джинсів. Набираю номер.

— Привіт, друже, — кажу, — Вибач, що розбудив. У мене є пропозиція, від якої ти не маєш права відмовитися.

Дорогі мої читачі! Я знаю, як ви чекаєте кожний наступний розділ. Історія вже близька до завершення, але ще не всі таємниці розкрито. Наступні розділи будуть трохи коротшими, ніж попередні. Це для того, щоб довше насолодитись історією…