33 ВАРТО ЧЕКАТИ ПЛІТОК

Марія

Ранок прийшов дуже швидко. Я майже не спала. Кілька разів заходила до пацієнтки, перевіряла стан, говорила з персоналом. Назар також залишився. І це мене неабияк тішило. 
Потім я дійсно могла поспати, щоб відпочити. Але побути з Назаром наодинці мені хотілося більше. Здавалося, що метелики в моєму животі давно загинули. Та і, зізнаюся, я думала, що таке відчуття може бути тільки в юності. Але ні…

Мої метелики прокинулися. Прокинулися після довгої сплячки. Щось всередині билося в конвульсіях. А я думала, що воно повільно і мучевно вмирає. Але присутність Назара поруч реанімувало і повернуло до життя те «щось» всередині мене. 

Усвідомлюю, що це трапилося ще тоді, коли я побачила його в супермаркеті серед рядів дорогого алкоголю. Ще тоді, коли я була впевнена, що він мене залишив пʼять років тому. Тоді, коли не знала правди… Просто я боялася зізнатися в цьому. Сама собі зізнатися…

Але тепер я вільна від кайданів цих думок. Я зізналася собі, що… кохаю його. Все ще кохаю. Тільки от тепер я боюся зізнатися в цьому йому.

Я саме записувала дані після ранкового відвідування пацієнтів, коли почула знайомий голос.

— Доброго ранку.

Я підняла голову. Не вірю своїм очам. Мілана. Свіжа та ідеальна на вигляд. З ідеальним макіяжем. Все як завжди. Я, на противагу їй, як вичавлений лимон.

Вона йде коридором так, ніби вчора нічого не сталося. Ніби не вона просто так, без попередЖеня покинула робоче місце і кинула пацієнтів напризволяще.

Я піднялася, не відповідаючи привітання.

— Ти серйозно?

— Що сталося? — вона підняла брову так, ніби нічого не розуміла.

— Ти залишила чергування! — здається ще крок і я б врізала їй по пиці. Давно хотілося.

— У мене були справи.

— У тебе була пацієнтка! — підвищую голос, — В робочий час не може бути особистих справ! — мене просто розносить від злості.

— Андрій же ж чергував, — байдуже говорить, — лікарня не залишилася без лікаря.

— Ти забула, що це обласна лікарня? І тут може бути кілька  операцій одночасно?

— Впоралися ж, — в її голосі не відчувається жодного каяття. Більше того, відчувається безкарність. І це дивно…

— Це не так працює, — беру себе в руки і стишую тон.

— Ти зараз говориш як людина при посаді… — міняє манеру розмови і продовжує, — Чи як жінка, в якої перетнулися інтереси з моїми?

— Я говорю як лікар, якому не байдуже на людське життя.
 

— Обережніше з формулюваннями, — на обличчі Мілани зʼявляється щось схоже на ненависть, — Звучить занадто голосно, коли йдеться про життя. Тим паче, Назар в курсі, що я не чергую цілими добами.

Я стою шокована. Не розумію, як цю людину занесло в медицину. Від неї ж тхне нелюбовʼю до всього навколо. 

— Я здивована, що ти стала лікарем, — видихаю, беру папку з виписками і прямую в бік виходу. Згадку про Назара просто ігнорую.

— Лікар — це людина, яку поважають, — мене аж нудить від того, як це звучить з її вуст, — А мене поважають від Києва до Нью-Йорка.

— Ти гарна обкладинка. Не більше. Ти і повага — це як стілець і електричний стілець, — відпалюю, — Розумієш порівняння?

Хотілося додати ще чогось огидного, але вирішую не втрачати час на цей бруд, що помилково зветься лікарем.

— Говори що хочеш, але Назар все одно ніколи не буде твій! 

Останні слова чую вже біля самого виходу. Ніяк не реагую, але щось все-таки мене зачіпає. Чую як вона підходить ближче, щоб я точно почула:

— Куди б він не тулився, а повертався завжди в моє ліжко! 

Роблю вигляд, що не почула. Пришвидшую крок, намагаючись зупинити сльози, які підібралися надто близько. Заходжу в перші ж двері. Туалет, рукомийник, велике дзеркало. Дивлюся і не можу зупинитися, щоб не плакати. 
Я бачила як він її зустрічав, обіймав за талію. Бачила сліди від червоної помади на його сорочці. Чула, як шепотілися медсестри про їхні стосунки. Я не помилилася…

Мілана каже правду… її особливий графік робочих змін, поблажливість і безкарність це підтверджують.

Намочую руки в крижаній воді, торкаюся ними обличчя, щоб хоч трохи зменшити наслідки ранкового діалогу.

Шкіра ще зберігала тепло — чи то від сліз, чи від роздратування, що ніяк не хотіло вщухати. 

— Зберися, Маріє, — сказала собі, дивлячись у відображення в дзеркалі, але цього було замало, щоб забути те, що почула від Мілани.

Дихай, Маріє. Просто дихай. Я піднімаю очі на своє відображення — почервоніле від сліз, втомлене, ніби чуже. Наче це не я. Наче я стою поруч і дивлюся на жінку, яка дозволила собі повірити… знову.

І саме тоді чую різкий і трохи протяжний скрип. Я здригнулася, бо не очікувала там побачити його. На порозі стояв Назар.

Він завмер так само, як і я. Його погляд впʼявся в мене, по обличчю, затримався на очах, на зім’ятих пасмах волосся, на напружених плечах. У цьому погляді було здивування… 

— Маріє… — він зробив крок усередину, — Я шукав тебе.
— Знайшов? — сухо питаю, ніби констатую очевидне. Пальці непомітно стиснули край рукав.

— Знайшов… Що сталося? — Назар трохи насупився, але швидко повернув до голосу звичну м’якість, — Ти плакала?

— Нічого не сталося, — карбую, — Просто я занадто багато працюю.

— Ти виглядаєш… — Назар обережно підбирав слова. — Все добре?

Я різко посміхнулася, але ця усмішка не дійшла до очей.

— А як я маю виглядати? — схрещую руки. — Як на святі? Як Мілана? Так у мене так не виходить, бо я рятую життя, а не фарбую губи.

— Я не це мав на увазі, — лагідніше сказав він. — Просто… ти інша. 

— Може, нарешті стала собою, — відрізала я.

Він зітхнув, провів рукою по потилиці, намагаючись знайти правильний тон.

— А з Міланою я розберуся, — каже і додає, — Вона понесе покарання.

— Нам треба йти, — перебиваю, — Потрібно оглянути дружину Любомира Васильовича… 

— Знаю, — коротко кивнув Назар, — Ходімо.

Він рухався нешвидко, ніби чекав чогось від мене — слова, пояснення, бодай натяку на те, чого я не розмовляю з ним так, як йому би хотілося. Я ж відчувала, як у грудях наростає величезна хвиля ревнощів. Які, здавалося, я не мала б відчувати, але які вперто не зникали.