32 ВИНЕН ПОБАЧЕННЯ

Назар

— Дякую вам… обом, — каже Любомир Васильович і переводить погляд на мене, як тільки я виходжу в коридор.

Стою трохи осторонь, тому Марія помічає мене не відразу. Відчуваю її присутність так чітко, ніби вона торкається мене

— Це наша робота, — коротко відповідає Марія.

Я ледь помітно усміхнулася. Наша. Це слово зачепило мене. Бо сприйняв я його особливо. Як щось, що знову нас поєднує. Але вголос не сказав нічого… бо мені надзвичайно соромно за те, що допустив до роботи не тих. Керівник я ніякий: медичний персонал зібрати не можу, лікарів бракує, а ті що є — роблять що хочуть. 

Якби не Марія… Вкотре за останні дні вона врятувала мене. Від репутації до тіла.

— Я дійсно щиро вдячний вам, але… — переводить погляд на мене, — Що було б, якби Марії не було б сьогодні?

Почуваюся дитиною, яку сварять. Заслужено сварять.

— Я винен… дуже, — вибачте, — Вже зараз розпочинаю службове розслідування.

— Я знаю як складно керувати такою махіною, Назаре. А в тому, що безвідповідальним людям просто не місце в медицині, я просто переконаний.

Це прозвучало як зелене світло для мене. Я точно знав, що повинен зробити…

— Гарна робота, — кажу до Марії, коли ми рухаємо коридором. 

— Командна, — відповіла.

— Дякую тобі.

— За що?

— За те, що ти завжди там, де дуже потрібна.

— Я там, де хочу бути, — вона пришвидшує крок і не йде коридором, а пливе.

— Дуже радію цьому, — затримую погляд на ній. І це була точно не професійна оцінка. Це погляд чоловіка, який дуже хоче цю жінку собі. Боюся все зіпсувати…

— А знаєш… — вирішую її наздогнати, — в операційній я думав не тільки про стан пацієнтки.  Вона нахилила голову.

— Цікаво, про що думає анестезіолог, коли його пацієнтка в глибокій анестезії?

— Про те, що наше побачення пішло трохи не за планом.
— Ну… операційна — точно не місце для романтики, — кривиться.

— Знаєш, давно хотів тобі сказати… — ми зупиняємося і я підсуваю руку, а згодом і другу до стіни. 

— Кажи, раз давно хотів, — каже Марія з придихом.

— Не люблю, коли ти в масці.

— Чого ж так? Не подобається?

— В ній не можу тебе поцілувати.

Вона ледь не поперхнулася повітрям.

— Назаре!

— Що? —  роблю крок ще ближче, нахилившись до неї так, що простір між нами нульовий. — Я просто констатую факт.

— Тут люди ходять, — прошепотіла вона, озираючись.

— Тут немає нікого, — відповідаю. — Втім, нехай ходять, — кажу майже пошепки. — Я п’ять років мовчав. Думаю, маю право трохи надолужити.

Це прозвучало спокійно, але впевнено. Саме так, я пʼять років боровся з самим собою. В мені билися почуття і брехня, яку я вважав правдою. В певний момент, я думав, що моя любов переросла в ненависть, а згодом в байдужість. Як же я помилявся…

Опускаю погляд. Моє бажання шалене, нестерпне. Хочу цілувати її, обіймати, насолоджуватися кожним сантиметром її тіла.

— Маріє, — кажу з заплющеними очима.

— Мм?

— Ти правда залишишся на ніч?

— Так, — киває, — Не хочу ризикувати.

— Тоді я теж.

— Ти не мусиш, — Вона підняла очі.

— Я знаю, — коротко відповідаю, — Але я винен тобі побачення.

Кажу це так просто, що сперечатися не було сенсу.

Ніч у лікарні має свій особливий ритм. Вона тихіша, але не спокійніша. Навпаки,  кожен звук стає чіткішим, а кожен рух помітнішим. Світло ламп здається холоднішим, а коридори довшими.

Ближче вечора з другої операційної виходить Андрій.

— Привіт, друже, — простягає руку. — Ти чому ще тут? 

— Привіт, Андрію, — відповідаю, — В мене повна срака. 

— Ходімо кави випʼємо, там розкажеш — перебиває, – В мене операція шість годин тривала. Ледве стою.
 

Після розмови з Андрієм, де я розказав йому про все, що тут відбувалося, поки він оперував, вирішую піти до дружини Любомира Васильовича ще раз. Перевіряю показники, дивлюся на монітори, даю вказівки медсестрам.

Стан стабільний. І це добре.

В лікарні тихо. Андрій спить в ординаторській. Медсестри куняють в себе, пацієнти по палатах. В лікарні тиша і спокій.

Близько першої ночі я виходжу в коридор і спираюся плечем об стіну. На кілька секунд заплюю очі.

— Втомився?

Відкриваю очі. Марія стояла поруч, тримаючи два паперові стаканчики.

— Чай, — простягує мені.

— Чудово, — кажу, протягуючи руку, — бо кави я випив сьогодні вдосталь, — Останню — недавно з Андрієм.

— В нього була серйозна операція. Бригада в шоці, що він провів її блискавично без додаткового асистента.

— Військовий хірург. Від нього цього не забереш, — додаю.

Ми сиділи в кабінеті. Пили травʼяний чай, тримались за руки, спершись на спинку шкіряного дивану. Жодного слова про погане. 

— Пам’ятаєш, як ми колись мріяли про спокійне життя? — раптом сказав я.

— Пам’ятаю.

— Вийшло трохи інакше.

Вона подивилася на мене.
— Зате справжнє.

— Маріє…

— Мм? — відпиває ковток.

— Я сьогодні ледь не зʼїв тебе очима прямо в операційній.

Вона повернула голову і подивилася на мене.

— Ледь? — промовляє повільно, ніби смакуючи кожну літеру, при тому дивиться мені прямо в очі.

— Добре. Хотів зʼїсти, — відкладаю стаканчик і підсуваюся ближче.

— Ти небезпечний чоловік, Ігорович.

— Ти навіть не уявляєш наскільки, — роблю страшний вираз обличчя, жартуючи.

— Мені завжди подобалося, що в нас так багато спільного, — каже Марія проводячи пальцем по моєму обличчю, а те, що ти Ігорович, а я Ігорівна, я взагалі вважала за знак долі.

Ми сміємося, і радіємо..

 Нарешті вона теж відкладає свій стаканчик.

— Назаре… — тихо.

— Тут нікого немає, — шепочу, — ми самі.

Моя рука обережно торкнулася її щоки. Я гладив її повільно, ніжно, ніби питав дозволу. Марія нахилилася і я поцілував її. Не так, як зранку. З якоюсь впертістю, ніби боявся, що вона зникне, якщо відпущу.