31 В ЗНАК ПІТРИМКИ

Марія
 

Десята ранку. Білий халат, який щоразу нагадує мені, що у неповні тридцять років я вже завідуюча великого відділення в обласній лікарні. 

Волосся зібране, рука автоматично перевіряє кишені: ручка, блокнот, телефон. Все на місці. Як і має бути. Прямую на щоденний обхід. Завжди це розпочинається швидше, але сьогодні особливі обставини затримали мене. Особливо приємні обставини...
Усміхаюся, коли згадую, як Назар цілував мене. Пальцями торкаюся губ, ніби перевіряю чи точно остили від ранкової пристрасті. 

Коридори реабілітаційного відділення зустрічають звуками, які все більше стають фоном мого життя. Тут ніколи не буває тиші. Тут є інше: кроки, які ще вчаться бути впевненими, металевий відгук протезів, розмови, де сміх завжди трохи натягнутий, бо маскує біль.

Я йду повз палати і ловлю погляди. Хтось дивиться прямо — відкрито, з якоюсь дивною силою, яка не має нічого спільного з фізикою. Хтось відводить очі. Хтось усміхається. Хтось просто спостерігає.

Кожного разу в мене одна і та сама думка. Ми не були готові до цього. До цього не можна підготуватися ніколи.

Коли війна закінчується, здається, що має настати полегшення. Що найгірше вже позаду. Але правда в тому, що для багатьох все тільки починається. Нове життя. З новими обмеженнями. З новим тілом. З новими страхами.

І ми тут — не просто лікарі. Ми — ті, хто допомагає зібрати людину заново. Не тільки фізично.

Ближче обіду повертаюся в кабінет, відкриваю комп’ютер, переглядаю документи. І це та частина роботи, яку ніхто не бачить і не любить. Таблиці, звіти, плани реабілітації. Цифри, які стоять за чиїмись зусиллями, болем і маленькими перемогами.

— Маріє Ігорівно, можна? — заглядає медсестра.

— Заходьте, Софіє.

— У триста дванадцятій пацієнт просить вас. Каже, що сьогодні зробить сам.

Я усміхаюся, бо дуже ціную кожного свого пацієнта. Я залишаю в них частинку себе. Завжди очікую на позитивний результат і дуже радію, коли він дійсно зʼявляється.

Піднімаюся з крісла, усміхаючись.

— Ну, значить, сьогодні той день.

Медсестра теж усміхається.

Ми йдемо до нього. Це молодий хлопець, йому двадцять пʼять. Він пішов добровольцем. І точно не заслужив решту життя жити без ноги. 
Ядопомагаю, підстраховую, але не втручаюся більше, ніж треба. І коли він робить ці кілька кроків сам — я не аплодую, не кричу «молодець». Просто киваю. Бо він і так знає. 

І це — наша маленька перемога.
 

Повертаючись у кабінет, я раптом відчуваю напаж головного болю.  Коли ти кожного дня бачиш, як багато людей платять занадто високу ціну. І розумієш, що це не виняток. Це нова норма.

Я підходжу до вікна. Беру пігулку і запиваю склянкою води. Потрібно перевести погляд. Хоч на щось інше.

І саме тоді помічаю його. Любомир Васильович. Він стоїть у дворі, трохи згорблений, як завжди, але зараз в його рухах є щось інше. Неспокій. Він ходить туди-сюди, дістає телефон, знову ховає, знову дзвонить. Це не схоже на нього. Я навіть не думаю довго. Просто беру ключі і виходжу. Менше хвилини і я опиняюся надворі. 

Червнева спека огорнула все навколо. Навколо все живе і зелене. Здається, живи і радій. 
 

— Любомире Васильовичу? — підходжу, — Добрий день.

Він обертається так швидко, ніби чекав, що його покличуть.

— Марія… — він видихає, і в цьому видиху стільки напруги, що мені стає не по собі. — Як добре, що я тебе побачив.

— Що сталося?

— В хірургії… бардак, — він стискає телефон у руці. — Моя дружина поступила. Їй дуже погано. Цукровий діабет, ускладнення… їй потрібна операція. Вільних лікарі немає. Одна взагалі в графіку стоїть, а по факту її немає.

— Не може такого бути, — хмурюся.
 

— Може, — різко каже він. — Я вже Назару дзвонив, — Їде з якоїсь зустрічі.

— Так, ми ведемо переговори з норвежцями щодо нового обладнання.

В голові швидко прокручується графік. Я бачила його, бо один день і тиждень працюю в хірургії. І цей день завтра. 

— Сьогодні Мілана…

І тут пазл складається.

— Її немає? — питаю, хоча вже знаю відповідь.
Він тільки дивиться на мене. І цього достатньо.

— Добре. Я зараз, Любомире Васильовичу, — біжу у відділення, щоб дати кілька вказівок.

Коли виходжу, бачу як Назар прямує до входу. Він помічає мене.

— Щось керівник з мене не дуже, — каже, не спиняючись. Відчиняє двері і я заходжу перша.

— Зараз не про це. Поговоримо після.

В операційній завжди однаковий запах. Стерильність. Холод. Концентрація. І напруга, яка тримає всіх у фокусі.

Я мию руки, дивлюся на себе в металевій поверхні. Очі серйозніші, як зазвичай тут.

— Добре. Працюємо, — кажу собі.

— Готова? — голос за спиною.

Я обертаюся. Назар. Ще зранку його губи були на моїх. А зараз він стоїть переді мною в масці, в операційному одязі, зібраний, чіткий, інший. І до біса, красивий.

— Завжди, — відповідаю, — Скучила, — роблю паузу,—  за… скальпелем, — усміхаюся крізь маску.

— Я за анестезію. Зустрінемось за столом, — підморгує і йде.

Ми дивимося одне на одного. Це триває секунди. Помічаю, що анестезистка помітила наш конект. Трясця! Не хочу пліток.

Операційна бригада працює злагоджено. Асистент, медсестри, інструменти — все на своїх місцях. Це як добре відрепетирована вистава, де помилка не допускається.

Пацієнтка — дружина надзвичайно талановитого лікаря і шанованої людини у всьому місті. Любомир Васильович був приятелем мого батька. Вони ніколи не дружили сімʼями чи ще якось, щоб можна було сказати, що ми дуже близькі. Але коли я почала працювати під його крилом, то зрозуміла, що він дуже хороша людина. Як і мій батько…

І це додає ваги кожному руху. Я починаю.

Руки працюють чітко, без зайвих рухів. Голова — холодна. Це той стан, коли ти відключаєш усе зайве і залишаєш тільки професію. Цукровий діабет часто дає значні ускладнення. І сьогодні такий випадок. Ампутація пальців стопи нижніх кінцівок.