30 НАРЕШТІ ЦЕ СТАЛОСЯ.

Робочий день розпочався як зазвичай. 

Девʼята ранку. Медичний халат, який пахнув моїми парфумами і стіни відділення, які світилися новим ремонтом.
Все на своїх місцях. Документи рівно складені. Комп’ютер увімкнений. Наче нічого не сталося. Стук у двері прозвучав раптово.

— Можна?

Я підняла очі і глибоко вдихнула, ніби боялася чогось. Переді мною стояв Назар. І знову інший. Зібраний і міцний. Випрасуваний і поголений. Наче вчорашній день був просто поганим сном.

— Заходь, — сказала я, — Як ти?

— Живий, — відповів він, — І навіть функціоную.

— Я рада, — усміхаюся.

— Дякую за суп,  — підходить ближче і каже, — Він мене врятував.

— Від чого?

— Від себе, — дивиться на мене.

— Назар… що сталося? — я не відвела погляду.

Спершу він мовчав, ніби проговорюючи в думках те, що хотів сказати. А потім…

— Чому мама кликала тебе тоді?

Я вдихнула і видихнула. Цей момент настав. 
Нарешті. Хотілося вимкнути всі телефони, зачинити кабінет на ключ, щоб цього разу нам точно ніхто не завадив.
 

— Бо колись вона боялася, — сказала я тихенько, — Що ти обереш мене, — останні слова кажу, дивлячись йому у очі, ніби хочу побачити його реакцію.

Він похмурився. Цього жалюгідно малого речення для нього було замало. Він хотів більшого.

І тоді я розповіла все. Про той день. І про те, як я чекала його тоді. Пʼять років тому.

— А ти? — я подивилася на нього. — Чому ти не прийшов?

Він піднявся, обійшов край стола і опинився біля мене на відстані витягнутої руки.
— Я прийшов, Маріє…
 Я дивилася йому в очі, а він — в мої, мокрі від сліз. От-от і заплачу.
 

Він обійняв мене. І цей дотик був не новим. Він був знайомим до болю. Не могла сказати жодного слова. Хотілося цю мить запамʼятати.
Його губи ніжно торкнулися моїх. Обережно, не поспішаючи.  І в цьому поцілунку було все — злість, туга, ніжність, втрачені роки і… надія.

— Нарешті це сталося, — каже з закритими очима, ніби боїться, що це все сон. І як тільки розплющить очі, все зникне. Я теж цього боялася…

— Я прийшов до тебе з квітами і… подарунком… — прошепотів він, не відриваючись кінчиком носа від мого. Дивився в очі, на секунду знову заплющивши їх.

— Коли? — питаю.

— В той день, коли мама сказала мені, що ти зустрічаєшся ще з кимось.

— То ти знаєш? — я шоковано дивлюся на нього.

— Вчора дізнався. Знайшов лист, який мама  написала перед смертю, — у його очах зʼявилася гіркота, — Якби не ремонт, то я і не знайшов би його, — Вона навіть не планувала сказати мені цього ще при житті, — бачу гіркоту в його очах.

— Вона боялася, що ти зненавидиш її, — пояснюю, — і не хотіла цього бачити і відчувати.

— Саме тому вона покликала тебе тоді? — питає Назар.

— Так. Олена Анатолівна взяла з мене слово, що я розповім тобі тільки після ії смерті.

— Чому ж ти не розповіла? Чого мовчала?

— Не знаю. Спершу не хотіла тебе добивати. А потім…

— Що потім?

— Нічого, — відвертаюся.

— Що потім, Маріє? — перепитав з натиском.

— Зʼявилася твоя Мілана! — стаю злою, як згадую її. Ледь відсторонюючись від нього, ступаючи крок назад. Схрестила руки на рівні грудей і дивлюся на нього з характерним виразом обличчя.

— Вона не моя, — відповідає, — І ніколи не була. А ти була, — дивимося одне одному в очі, дихання глибоке, ніби ми одночасно бігли марафон, і додає,  — І будеш…

Залишки моєї броні падають. Стою обезюроєна перед тим, з ким і не планувала воювати.

Назар знову цілує мене, долаючи і без того маленьку відстань між нами. Цілує глибоко, чергуючи ніжність з пристрастю. Я торкаюся долонею його потилиці, перебираючи пальцями його волосся.

Повірити не можу, що це відбувається насправді. Якщо це сон, то я не хочу прокидатися. Тулюся до його широких грудей. Як мені цього бракувало. Як я хотіла цього. Чому мені дихати легше, коли торкаюся щокою до нього. Боже мій, точно сплю.

— Марійка… — він гладить мене долонею по обличчі, а я млію від того, як він мене називає.

— Хто цей чоловік?

— Який чоловік? — дивуюся, — Ілля?

— Ні. Хоча про нього ми ще теж поговоримо, — бачу, як у нього стискаються щелепи, — Коли я прийшов до тебе, то побачив як чоловік у формі покружляв тебе на руках, ти обійняла його і ви пішли в квартиру.

— Що? — у мене відвисає щелепа.

— Мова саме про той день, коли я вирішив, що поїду.

Я прихмурила брови, не розуміючи про що мова. Згадувала, аналізувала і зрозуміла…

— Назаре, цього чоловіка вже немає в живих, — тон нашої розмови знизився одразу, — Це побратим мого батька. Вони разом служили. Разом потрапили в полон.

— Я не знав цього…

— Від тата не було жодної звістки. Він був безвісті зниклим. Ми не знали де він і чи живий взагалі. І взагалі, я не поводилася з ним надто відверто. І цілував він мене в щічку, хоча я і не памʼятаю цього.

— Вибач…

— Цей чоловік — Максим. Він був з татом у полоні. Після того, як його звільнили був на реабілітації, а вже потім відшукав нас, щоб сказати, що тато живий і його теж готують до обміну.

— В мене нема слів…

— Моя мама спілкувалася з його дружиною, коли той був теж безвісті зниклий. Ще під час служби ми часто перетиналися, бо передавали посилки туди, на передову. Тому, коли я побачила його на порозі, то дуже зраділа. Він був тим мостиком, тією ниточкою, що вела до тата. Так і сталося. Тата невдовзі звільнили. Ти вже був в Америці.

Бачу як Назар заплющив очі від чогось неприємного, що обводікло його.  Він мовчав, а я продовжувала…

— Але за кілька місяців його не стало. Серце зупинилося уві сні. Полон не вбив його дух, але знищив здоровʼя — тіло дало збій.
 — Вибач, — сказав він. Сів на диван, опустив голову майже до рівня колін. Провів рукою по потилиці і видав, — Я поїхав через два дні, видалив всі соцмережі. Дуже злився, думав, що будь-яке нагадування про тебе буде шкодити… Якби ж я зміг повернути час…