29 РОЗМОВА БУДЕ ДОВГА.

Я сиділа поруч із ним так довго, що, здавалось, ще трохи і надворі потемніє. Хвилини розтягувались, як холодна карамель, липли до пальців, до думок, до дихання.

Назар спав. Не так, як сплять люди, які просто втомилися. Його сон був важкий. Чоло час від часу напружувалося, а губи то стискались, то тремтіли. Скільки часу він провів на кладовищі під мороком огидної погоди — невідомо. Але у нього були всі шанси застудитися.

Я дивилася на нього і ловила себе на дивному бажанні. Хотілося провести пальцями по його обличчю, розгладити цю зморшку між бровами, сказати, що вже все добре.  Хоча нічого доброго не було, дивлячись на його сьогоднішній стан.

Телефон завібрував, без рингтону. Я завчасно вимкнула його, щоб не розбудити Назара.

Я не взяла його одразу. Здавалося, що візьму слухавку і все навколо зникне, як сон.

Але телефон не був романтиком. Він дзвонив знову і знову. На іншому боці була явно людина, яка не вміє чекати. Я піднялася, відійшла в коридор і відповіла, прикривши за собою двері.
 — Так… — телефонував куратор з ветеран хабу.

— Добрий день. Ні, я не в лікарні, — відповідаю, —  Назарія Ігоровича теж сьогодні не буде. 
Я дивилася на двері, за якими міцно спав той самий Назар Ігорович. Його телефон вимкнений. Головний лікар величезної лікарні зламався, дав збій. А я прикриваю його сьогоднішній провтик.

Повертаюсь в кімнату. Назар не рухається, спить міцно, навіть не змінивши пози. Я знову сіла поруч.

Дивно, як швидко людина може стати одночасно чужою і рідною. Наче книга, яку ти колись знав напам’ять, але тепер забув сюжет — і тільки окремі фрази ранять, бо здаються знайомими.

Телефон знову нагадав про себе. Я зітхнула і провела рукою по волоссю. Згадала, що мала ще плани до кінця дня. 

Повідомлення від мами «Доню, чекаю тебе о сьомій».

Точно. Мама ж сьогодні їде. І ми з сестрою обіцяли провести її.

— Ідеальний таймінг, Маріє, — бурмочу собі під ніс, — Як завжди, — підіймаюся з мʼякого крісла.
 

В животі забурчало. Голод нагадав про себе, бо востаннє мій організм бачив їжу ще під час сніданку. Назар солодко сопить, думаю, прокинеться також голодним.

Я зайшла на кухню і відкрила холодильник. Порожньо — майже як у нього в очах сьогодні. Кілька випадкових продуктів, які не утворювали нічого цілісного. Як наші розмови….

— Ну, супер, — пробурмотіла я.

І вже через десять хвилин стояла в маленькому магазині за рогом, кидаючи в кошик овочі, курку, зелень — все, що перетворюється на щось тепле і домашнє.

Готування завжди було моєю формою терапії. Хоч робила я це рідко, але мітко, як то кажуть. Коли не знаєш, що сказати, завжди можна зварити суп. Це моя мова любові…

Коли повернулася, він все ще спав. Приклада долоню до його чола. На температуру не виглядає. Вирушаю на кухню.

Серед ремонтного хаосу, десятків коробок і море пилюки, в цій квартирі мені вдалось зробити маленьке комфортне місце для приготування їжі.

Вода закипіла. Овочі різалися рівними кубиками. Все було настільки буденно, що навіть смішно.
 

— Ось так, Маріє, — сказала я собі тихо, — замість того, щоб вирішувати драму на рівні життя, ти вариш борщ без буряка. Та ще й в квартирі свого начальника, який за сумісництвом твій колишній. Здуріти можна!

Я навіть усміхнулася. Суп вийшов простий, але дуже пахучий. Я поставила його на плиту, накрила кришкою і написала записку.

«Поїж. І не геройствуй. Хоча б сьогодні. Не забудь, що завтра тебе всі чекають на роботі».

Я довго дивилася на ці слова. Хотілося написати: «Я поруч». Але це було б неправдою. Виходжу, тихо зачинивши двері.

Вокзал був іншим всесвітом. Тут усе рухалося, звучало, миготіло. Люди поспішали, сміялися, нервували, прощалися. А я ніби ще залишалася там — у квартирі, де пахло пилом, чаєм і ним.

— Маріє? — мама торкнулася моєї руки. — Ти де?

— Тут, — я моргнула.

— Точно?

— Так.
Вона подивилася уважно. Як завжди.

— Щось трапилося?

— Ні, — кажу, — а мало трапитись?

Юля підійшла, простягнула нам дві кави, яку взяла на вокзальному автоматі.

— Як справи, сестро?

— Все окей.

— Та вона якась замріяна, — хмикнула мама, — Ти теж це помітила, Юль?

Сестра просто знизала плечима.

— Я була сьогодні в тата, — вирішила перевести розмову.

— Тато дуже любив свій день народження, — каже мама, — І нас теж любив.

— Він би посміявся з усього цього, — кажу я, — Сказав би, що ми знову ускладнюємо прості речі. Тому, не сумуймо. Він би цього не схвалив.

Ми говорили ще про щось — про погоду, про пересадку у Варшаві. Про те, що мама знову забула зарядку від телефону.

І в цьому була якась дивна ніжність — у цих дрібницях, які тримають, коли все інше летить до біса.

Мама вже стояла біля входу у величезний туристичний автобус. Обійняла сестру, а потім і мене.

— Не закривайся, — сказала тихо мені на вухо, — і додала, — Ми самі руйнуємо своє життя, але і будуємо його теж самі.

Я нічого не відповіла. І цілу дорогу думала над цими словами…

— Заїдемо на кладовище, — сказала я вже в машині.

— Добре, — просто відповіла Юля. Без зайвих питань. За це я її любила.

Його машина стояла там, де він її залишив. Велика, чорна, облита краплями дощу, що падав, здається, цілу вічність.

Я сіла за кермо. Добре, що взяла ключі з Назарової куртки. Перше, що відчула всередині цього величезного позашляховика — це запах. Не парфум. Просто… він. Запах Назара. Його не переплутаєш ні з чим іншим.

Чистота, акуратність, нічого зайвого. Це добре його характеризувало. Це було про нього. 

— Ого, — тихо сказала я, — В машині, як в операційній.

Я провела рукою по керму і натиснула на педаль.

Їхала повільно, а позаду повзла за мною Юля на моїй бордовій мрії. В неї немає своєї автівки, їздить вона вкрай рідко, тому обганяти, напевно, боїться.

Я припаркувала авто біля підʼїзду. Вулиці вже давно накрила ковдра ночі. У його вікні горіло світло. Прокинувся, може і суп мій їсть. Вирішую не заходити.