28 НА КЛАДОВИЩІ

Марія

Я виїхала з міста майже навмання, більше за звичкою, ніж думаючи про маршрут. Мій бордовий Мінікупер тихо гудів, реагуючи на кожний натиск ноги на педалі. Обідня перерва коротка, але сьогодні це не мало значення. Сьогодні був день народження тата. Мама з сестрою відвідали тата зранку. У мене була важлива зустріч, тому я не змогла поїхати з ними.

Я завжди пам’ятала цей день не календарем, а відчуттям. Тато любив його по-дитячому щиро. Завжди прокидався раніше, ніж всі ми, ходив по квартирі, робив вигляд, що нічого особливого, але посмішка видавала все. Ми завжди були разом в цей. Окрім того часу, коли він служив у війську і був у полоні.
 

Я зупинилася біля входу на кладовище, заглушила двигун і ще кілька секунд сиділа, тримаючи руки на кермі. Не хотілося виходити. Не тому, що боляче. Просто… порожньо. Та і погода така гнила. Зовсім немає відчуття, що через кілька днів літо.

Коли зайшла між рядами, одразу відчула той самий запах сирої землі й квітів, який не змінюється ні з роками, ні з погодою. На могилі акуратно прибрано. Акуратне обрамлення, усміхнений тато на фото і свіжі квіти. Я запалила лампадку і згадувала, як тато вчив мене кататись на велосипеді. На коліні ще досі залишився знак…

Хмари нависали, краплі дощу падали і не хотіли зупинятися. Я вирушила до виходу, попрощавшись з батьком на його могилі.

Повірити не можу. Так ось чому я так не знайшла його на роботі. В лікарню приїхали норвезькі  партнери, а Назар не виходив на звʼязок. Я була змушена випалювати ситуацію самостійно.

Підходжу ближче. Його вигляд мене трохи лякає. Ніколи не бачила його таким жахливим. Високий, трохи згорблений, ніби несе щось занадто важке. Думаю, він дуже змерз.
 

Він ішов у бік виходу, не дивлячись під ноги, ніби дорогу знав не очима, а пам’яттю. Обличчя… я не одразу зрозуміла, що з ним не так. А потім побачила... сльози. Не ті, які витирають, а ті, що залишають сліди. Очі червоні, повіки набряклі. І ця дивна незібраність у рухах. Це на нього геть не схоже. 

Я зупинилася.

— Назаре! — вигукнула.

Він ніби спіткнувся об мій погляд. Зупинився, дивився кілька секунд, як людина, яка не впевнена, що бачить реальність. Дивився на мене, як на привида. 

— Марія… — голос хрипкий, тихий, ніби він давно не говорив.

— Вибач… — видихнув, і це прозвучало так, ніби він говорив це не вперше за сьогодн.

— Що сталося? — торкаюся плеча, — чому ти тут в таку погоду?

— А ти? — повертає голову.

— Я тата відвідувала, — кажу, — в нього день народження сьогодні могло би бути. Назаре, чому ти вимкнув телефон? Чому не приїхав на роботу? Ти пропустив важливу зустріч! — карбую.

— Я нікчемний, Маріє… — кривиться, ніби йому огидно від самого себе, — Я так багато хотів би зараз тобі сказати… — він провів рукою по обличчю, ніби намагався зібрати себе докупи. — Але я… не можу. 

— Назаре, ти пʼяний? — підозрюю, — Скільки ти випив?
 

— Я думав… — він нервово усміхнувся, і це виглядало гірше, ніж якби він плакав далі. — Я реально думав, що розумію, що відбувається. Що я… все правильно зробив.

— Тааак, я зрозуміла, — притулюю його до себе і починаю рух.

— Маріє… — Ні епосе під ніс, переступаючи калюжу.

— Холісо, Назаре. Ти замерз. тобі треба зігрітися. Я відвезу тебе додому.

— Ні, почекай, — він підняв руку, белькочучи дивні слова, —Дай мені сказати…

— Сідай в машину, там скажеш.

— Я на своїй, — почав шукати ключі в кишенях куртки.

— Потім заберемо твою машину. А зараз поїдемо на моїй, — кажу тихо, щоб не спровокувати його на агресію, — Чи ти боїшся зі мною їхати? 

— Яка ж ти чудова… — бурмоче Назар, поки я зачиняк дверцята машини і сідаю за кермо.

Вирішую одразу увімкнути клімат контроль. Бачу, що змерз дуже. 

Дорогою Назар простить зупинитися.

— Тобі погано? Нудить?

— Давай ще одну візьмемо, — сказав, киваючи в бік магазину..

— Ти серйозно? — я різко загальмувала.

— Марія, будь ласка…

— Ні.

— Мені погано… дуже, — аргументує,  — Мені треба…

— Тобі не треба, — я подивилася на нього прямо. — Назаре, що з тобою? Що сталося? Чому ти такий?

Він відвернувся до вікна.

— Пізно, — сказав тихо. — Все вже… пізно.

Я стиснула кермо і рушила далі.

Квартира зустріла нас пилом і коробками. Я відчинила двері, він зайшов слідом, але майже одразу спіткнувся і сперся на мене всім тілом.
 

— Обережно, — прошепотіла, намагаючись втримати його.

— Я нормальний… — пробурмотів він, але не відпустив.

Я довела його до дивану — точніше, до того, що мало ним стати після ремонту. Він сів, потім відкинувся назад, закрив очі.

— Я зроблю чай, — сказала я. — Міцний.

Він щось відповів, але я вже не слухала.

На кухні було ще гірше. Коробки, пил, відсутність нормального світла. Я знайшла чайник, налила води, поставила. Руки трохи тремтіли, але я не зупинялася. Бо якщо зупинюся — почну думати. А думати зараз не можна.

Коли повернулася з чашкою, він уже спав. Не просто задрімав — провалився. Глибоко, важко, ніби організм нарешті вимкнувся після того, що він сьогодні пережив. Я поставила чашку поруч і повільно сіла на край. Дивилася на нього і згадувала, як він колись сміявся так, що на нього оберталися люди. Як вперше взяв мене за руку і зробив вигляд, що це випадково. Як міг говорити годинами про свої плани, і в тих планах завжди було місце для мене.

І як одного дня просто… зник, надіславши електронного листа. Тепер я знаю більше. Знаю, яку роль у цьому всьому займала його мама. Покій мама. Знаю правду, яка звалилася на мене. І яку я несу, як найважчий тягар у моєму житті. Але ця правда може полегшити моє життя. І зруйнувати Назара. Чого мені хочеться більше…

Я провела поглядом по його обличчю — зміненому, втомленому, чужому і водночас до болю знайомому.

— Пізно… — тихо повторила його слова.