27 БОЛЮЧА ПРАВДА.

Квартира була напівпорожня, в коробках і ремонтній пилюці. Це все точно відображало мій стан. Все розкладено. Але нічого не на своєму місці.

— Ідіот… — крикнув в темряві невідомо кому. Почувався нестерпно. Хотілося бити кулаком, а потім і головою об стіну. Знаходиться тут було нестерпно боляче. 

А ближче до ранку стало ще паскудніше. Я поставив на стіл порожню пляшку віскі. Порожню, як моє тіло. Здалась, що всередині більше нічого не залишилось.

Тиша почала тиснути. Стіни — звужуватись. І я зрозумів, що якщо залишуся тут ще хоч трохи, то просто помру.

Я взяв ключі, накинув шкіряну куртку. Голова ясна, розум світлий. Жодного натяку на спʼяніння. Я настільки нічого не відчував.

За кермом я не думав, просто тиснув педаль газу. Місто ще спало. Вулиці порожні, а повітря холодне. Світло ліхтарів повільно згасало, так само як щось тепле і і приємне в моїй голові і спогадах. 
Це все брехня. Моє життя суцільна брехня! 

Стискав кермо і прокручував вечір, коли у мої руки потрапило те, що зруйнувало моє життя.

Аркуш лежав у руках, трохи пожовклий на згинах. А під ним — ще один. Мамин почерк я впізнав би серед тисячі інших. Рівний, акуратний, ідентичний з моїм.   

На одному листку було написано «Назару», а на іншому — «Владу».

Два імені. Два сини. Два різні листи — складені разом.

Я провів пальцем по паперу, відчуваючи, як всередині рухалося щось схоже на потік води. Вона довго стояла нерухомо, а тепер почала рухатися, піднімаючи з дна весь мул. Весь бруд, в якому я топився стільки років, сам того не знаючи.

«Я не знаю, сину, чи ти колись прочитаєш ці рядки…»

Я зупинився вже після першого речення. Здається читав все написане не своїм голосом. Я чув як це промовляла мама.

«…але мені дуже хочеться висловити це на папері, бо я не маю сміливості сказати тобі це в лице»

Я глухо видихнув, бо розумів, що такою вона і була. Ніколи не говорила складні речі прямо. Приймала рішення за всіх, діяла, робила все, що було в її силах. А потім… мовчала. Я ковтнув повітря і продовжив.

«Я дуже сильно хотіла, щоб ти був забезпечений. Щоб ти міг сам заробляти на своє життя. Щоб ти був незалежним від людей. Щоб тобі все давалося легко».

Перед очима спливли уривки. Її голос на кухні. Я стискав кермо все сильніше і тиснув педаль газу ще дужче, ніби це могло втамувати мій біль.

— Назар, ти повинен думати наперед.

— Назар, ти маєш багато працювати і вчитися.

— Назар, ти ж розумний хлопець.

Завжди з любов’ю, з настановою. Але жорстко, не залишаючи варіантів.

 «Тому роботу, кар’єру, розвиток я завжди ставила на перше місце. Можливо, занадто».

Я криво всміхнувся, бо «можливо» — це слово, яке звучить як вибачення, але ним не є.

«Я бачила, як ти прив’язаний до тієї дівчинки. До Марії».

Я заплющив на секунду очі. Але цього вистачило, щоб повернулося все. Спогади миттєво розірвали мою голову.

Її сміх, її очі. Те, як вона дивилася на мене, як усміхалася. Те, як вперше зашарілася, коли я взяв її за руку. Наш перший танець на бруківці під мелодії вуличних музикантів.Те, якою вона стала зараз. Зовсім іншою…

 «Я бачила, як ви привʼязані одне до одного. Спочатку це тішило мене, бо ця дівчинка мені справді подобалася»

Груди почали дихати нерівно. Я ще не дочитав, але вже знав, що зараз буде... і не був до цього готовий.

 «Але я розуміла, що ця любов може тримати тебе на місці. Не давати тобі розвиватися. Повір, сину, без кохання можна жити...Якщо правильно вибороти своє місце під сонцем»

Як тріщина, яка давно була, але тепер її просто стало видно. «…Тому я вирішила втрутитися»

Я голосно засміявся. Це було схоже на крик божевільного. Не міг повірити, що це все відбувається саме зі мною.

— Звісно, — прошепотів.

«Я сказала тобі неправду»

Тут думки зупинилися, ніби хтось навмисно позбавив мене можливості думати. Я перечитував це кілька разів. Кожне слово.

«Я сказала тобі неправду»

— Так не було! — я кричав і бився долонями об кермо, ніби на полі бою стояв мій противник.

Руки затремтіли. Чи то від болю, чи то від втоми, а може від безвиході…

«Та інформація, яку я сказала тобі — що вона давно зустрічається з іншим — неправда»

Я втрачав точку опори кожного разу, коли згадував ці рядки.

— Ні… — тихо шепочу, опускаючи чоло на кнопку звукового сигналу.

І в голові, як удар, звук. Довгий, пронизливий, болючий.

Той день. Мамин голос в слухавці телефону.

— Назар, я не хотіла тобі цього казати, але…Вона не та, за кого ти її приймаєш. У неї є інший. І зустрічається вона з вами обома.

І я повірив. Найгірше,  в той день я побачив її з іншим. Але не сказав їй цього… Можливо вона знайшла б пояснення…

«Моя подруга Марина дійсно бачила її з іншим хлопцем. Але це не були якісь романтичні стосунки. Можливо це був одногрупник, друг, родич чи брат. Я не знаю. Просто в той момент, коли вона розповідала це — я зрозуміла, що саме треба зробити, щоб ти не відмовився від практики в Штатах. Мене осінило, що це варіант сказати тобі, що вона тебе зрадила»

— Боже… — видихнув я

 «Я надзвичайно винна перед тобою. І перед Марією теж»

Я провів рукою по обличчю. Зрозумів, що плачу. Сльозами, які йдуть самі. І від яких не стає легше, як це часто описують психологи. 

 «Але найгірше в тому, що я ні про що не жалію»

Я застиг. Наче мене вдарили вдруге.

«Напевно, тому мені так важко і виливаю все це тільки на папері. Тому мені не хотілося з тобою розмовляти зайвий раз. Я точно знаю, що ти будеш ображатися на мене. І напевно, це заслужено. Я не хотіла бачити, як ти мене ненавидиш, тому не наважилася сказати тобі це в лице»