26 БУЛО НЕ ТИМ, ЧИМ ЗДАВАЛОСЯ

Назар

Відкриття реабілітаційного центру мало бути формальністю. Ще один проєкт. Ще один пункт у списку того, що точно треба було зробити. Ще одна правильна дія, яка логічно витікає з попередніх.

Я їх уже не рахував.

Коли починаєш жити в режимі постійного вирішення чужих проблем, власне життя непомітно переходить у фоновий режим. Воно ніби є десь поруч, але без звуку і чітких контурів.

Сьогодні я планував просто приїхати, сказати кілька правильних слів, потиснути потрібні руки і поїхати назад у свій безпечний, контрольований хаос. Бо вдома ремонт і на носі вихідні.

Але варто було мені зайти всередину — і я зрозумів, що цього не буде.
Відділення було дуже людним. Я пройшов далі, повільно, розглядаючи деталі, які зазвичай пропускаю. Нові тренажери, поручні, спеціальні конструкції для відновлення руху, акуратно розкладені інструменти.

Не було відчуття лікарняних стін. Все лаконічно, стримано, зручно  по-сучасному.
 

І це було величезним досягненням Марії.

Я не сильно прискіпливо вникав в організаційні моменти та в фінальному етапі. Вона мене і без того уникала, тому вирішив зайвий раз не турбувати її. Дав її зелене світло на всі рішення, довірив і не прогадав.

— Назаре Ігоровичу!

Я повернувся. Хтось із адміністрації щось говорив — про гостей, про пресу, про таймінг. Я слухав і не слухав одночасно. Кивав і відповідав.

Я побачив її не одразу. І, можливо, добре, що так. Бо якби це сталося прямо з порогу — я б, напевно, не зібрався.

Вона стояла ближче до центру залу, серед людей, які щось у неї питали, показували, дякували. І вона відповідала спокійно, впевнено, без зайвих жестів. Як керівник, як людина, яка знає, що робить.

Дуже хотілося просто зупинитися і милуватися нею. Але я не міг собі цього дозволити. Виглядало б надто зухвало з мого боку. 
Досі мені вдавалося контролювати себе краще у всіх почуттях до неї. Але сьогодні система дала збій… Мене манило до неї так, що відчував себе хворим, який потребував гарячого чаю і теплих обіймів. Не тому, що Марія сьогодні по-особливому гарна.  Хоча, чорт забирай, вона виглядала так, що це неможливо було ігнорувати. Я бачив, як дивилися на неї інші чоловіки. І мені це дуже не подобалося…

Сьогодні її волосся, зібране інакше, ніж у лікарні — трохи м’якше, трохи вільніше. Але з характерною строгістю, що підкреслювало її новий статус.
 

Сьогодні навіть її манера спілкування була іншою, ніж завжди. Вона не виглядала тією Марією, яку я пам’ятав. І не була тією, яку бачив останні тижні. Це засмучувало мене, бо я не мав до цього жодного відношення.

— Вражає, правда?,—Я навіть не здригнувся, бо голос Мілани я впізнав би з будь-якого шуму.

— Так, — відповів коротко.

Вона стала поруч, як завжди — надто близько, ніби між нами не існувало поняття особистого простору.

— Вона постаралася, — додала, дивлячись туди ж, куди і я.
 

— Ти дивишся так, ніби вперше її бачиш, — продовжила вона, але так, щоб ніхто не чув.

— Я дивлюся як на керівника відділення, — рівно відповів, — не перебільшуй.

Мілана посміхнулася, але не щиро. Я це примітив. Тією самою усмішкою, яку я вже навчився читати.

— Звісно.

— Не забудь, що з наступного тижня ти виходиш на повноцінні зміни, — кажу директорським тоном, — Я більше не буду йти тобі на поступки. Або ти працюєш на рівні зі всіма лікарями, або я буду шукати тих, хто зробить це за тебе, — бачу, як вона змінилася на обличчі, ніби щойно зʼїла цілий лимон.

— Щооо? — протягнула, скривившись.

— Тепер у тебе буде набагато більше роботи, Мілано. 

— Як і в тебе, — з поставою дикої лані пішла геть, розчинившись в потоці людей.

І я вже точно знав: я більше не хочу грати в ці напівтони. Спершу Мілана просила не ставити їй в графік чергування на цілу добу, бо їй «складно звикнути до нового ритму». Потім, бо «втомилася», «не встигає», «не справляється», «надто складно». Тепер досить! Жодних поблажок і  «кумівства» на роботі. 

Виступи почалися. Хтось говорив про важливість реабілітації. Хтось — про нові можливості, про майбутнє.

Я стояв трохи збоку і дивився тільки на одну людину. Вона не глянула на мене жодного разу. Жодного.

Марія завжди тримала зоровий контакт з людьми. Навіть тоді, коли мовчала і ображалася. Навіть, коли намагалася робити вигляд, що їй байдуже. А зараз — ні. Наче мене просто… не існувало.

Я не пам’ятаю, як закінчилася офіційна частина. Слова втратили значення. Я бачив тільки фрагменти. Її усмішку, вітання, маму, сестру, обійми і… його. Чоловіка у військовій формі, якого я вже бачив поруч з нею. Його рука на її плечі, потім опустилася на талію. Хотілося підійти і викинути його щ цього приміщення і… з її життя. Але у мене нема на це прова.

Відчуття, яке почало наростати всередині стало надто знайомим. Просто давно не дозволяв йому підніматися на поверхню.

Я підійшов до неї сам. Не витримав муки робити вигляд, що не відчуваю до неї нічого.

Вона стояла біля вікна в коридорі. І це було справжньою вдачею, бо від ранку навколо роїлися люди.
 

— Марія.

Вона обернулася.

— Так, Назаре.

Без “Ігоровичу”. Зазвичай в офіційній обстановці вона зверталася на імʼя по-батькові. Сьогодні цього не було.Без дистанції, але і без тепла. Десь всередині я бачив її злість і віддаленість після зустрічі в театрі. Підозрюю, що це через Мілану. Чи мені просто хочеться так думати…

— Можемо поговорити?

— Так, звісно. — відповіла вона рівно.

Ми йшли вздовж коридору і опинилися в її новому кабінеті. Там було просторо, світло і дуже лаконічно. Невеликий стіл, компʼютер, кілька стільців і величезна кімнатна рослина в кутку.
 

Я підійшов ближче, Марія трохи нахилила голову. Дивився на неї так, ніби кожен погляд був злочином. Сліду бракувало, не знав з чого розпочати. З ревнощів? З образи? З п’яти років мовчання? В мене осіло стільки образи і недомовленості, що я просто гнив від цього. Груди пекли, голова здавалася не моєю. Красивих слів я так і не знайшов.