25 ВІДКРИТТЯ ВІДДІЛЕНЯ

Марія

Останні чергування проходять складно. Я розриваюся між практичною роботою в хірургії і бюрократією в реабілітації.

Відчуваю, ніби ще тут, але вже трохи ні. Руки роблять звичні рухи, очі читають показники, голос віддає команди — усе працює, як добре налаштований механізм. Але навколо щось змінюється, непомітно для інших. Наче ти вже стоїш однією ногою в іншому житті, а ця доба — просто міст між «було» і «буде». Остання зміна в якості хірурга-ординатора. Через два дні я — офіційно завідуюча реабілітаційного відділення.

Я стояла в ординаторській, тримаючи чашку вже холодної кави, і дивилася у вікно. Ранок тільки починав прокидатися. Сіре небо, перші машини, медики, які поспішали на зміну.

Ще два дні. І я більше не буду тут так часто. Це мало б викликати полегшення. І воно було. Але разом із ним — щось інше, як прощання з частиною себе.
 

— Ти сьогодні якась задумлива, — голос Андрія вирвав мене з думок. Я обернулася.

Він стояв у дверях, спершися плечем об дверну раму, і дивився на мене з тією легкою усмішкою, яка вже стала для мене знайомою. Андрій вмів заповнювати простір собою. Ненавʼязливо і тепло.

— Я завжди така, — відповіла.

— Ні, — похитав головою. — Сьогодні не така.

Він підійшов ближче, забрав у мене чашку і поставив її на стіл.
— Оце вже злочин, пане лікарю, — усміхнулась.

— Чашка давно холодна, а ти й не помітила.

— Не встигла випити.

— Я зрозумів, — Андрій сперся двома руками на спинку дивана і не зводив з мене очей.

Він був простим у хорошому сенсі. Надійним. З тих людей, поруч із якими не потрібно напружуватися. Не потрібно думати, що сказати. Не потрібно контролювати кожен жест. З ним було комфортно. І це було небезпечно приємно.

— Ти сьогодні останню добу? — запитав він.

— Так.

— Шкода, — сказав він майже одразу.

— Справді? — Я підняла брову.

— Справді, — кивнув він. — Я вже звик до нашого кавування, — тепер прийдеться бігати в сусідній корпус.

Ми засміялися одночасно.
 

— До мене не звикати треба, Андрію. Від мене треба відпочивати.
— Не хочу, — змінився на обличчі. В очах зʼявилося щось лагідне. Я зробила вигляд, що не надала цьому значення.
 

— Ти ж не зникнеш повністю? — додав він уже легше. — Хоч на каву час знайдеш.
Я подивилася на нього уважніше. Ось воно що…

— На каву — знайду, — відповіла спокійно. — Але без зайвих очікувань.

— Домовились. Я люблю чесні правила гри, — він усміхнувся ширше, і я вперше помітила, що у нього шикарні спокусливі ямочки на обличчі.

— Андрію, ти дуже привабливий, коли усміхаєшся. І статура в тебе модельна. Як ти став лікарем з такими даними? — мій тон дружній і веселий. Бачу, що він усміхнувся ще ширше.

— А як ти стала лікарем? Мої дані нервово курять в стороні, в порівнянні з твоїми.

— Ей, не відповідай питанням на питання. Не хочеш — не кажи, — вдаю ображений тон, — тоді давай завершувати обмін компліментами і вперед до роботи, док.

— Окей, але свою історію все ж розповім тобі. Але не в цих стінах. Зустрінемось десь після роботи?

— Емм…— я зніяковіла, — давай вже після відкриття відділення,

— Домовились, — карбує, — Які квіти ти любиш? — питає, а я червонію.

— Андрію, давай без квітів,  а то ще подумають, що у нас побачення. 
— А ти проти побачень?

— Я проти того, чого в реальності не існує, — беру зі столу папку і вирушаю до виходу, — давай не будемо псувати наші відносини квітами.

— Бачу в когось психологічна травма, а квіти, як тригер.

— Андрію!

— Все. Мовчу-мовчу, — він піднімає долоні вгору, показуючи жест, який завершує нашу коротку перепалку, – Тоді домовились, жодних квітів!

Я прощаюсь з Андрієм і відчиняю двері в коридор. Прямую в оглядову, а потім на ранковий обхід.
 

Мілана з’явилася в коридорі, як завжди — ефектно. Я вже навіть перестала дивуватися. Здавалося, вона прокидається з ідеально вкладеним волоссям і лягає спати так само. Наче це не зачіска, а частина її анатомії. Вона пройшла повз, ледь кивнувши.

— Маріє, — її голос був м’яким, — Доброго ранку.

— Добрий ранок, — хочу продовжити рух, але вона зупиняється, тож рефлекторно роблю теж саме.

— Останнє чергування? — питає.

— Крайнє, — уточнюю

— Це чудово, — сказала вона… і одразу виправилася: — Для тебе. Новий етап, карʼєра і все таке…

— Звісно, — посміхнулася без краплі щирості, — Мушу йти, перепрошую.

Я крокувала коридором і знову раділа, що більше не буду бачити цю огидну Мілану. Повністю ізолюватися не вийде, але перетинатися будемо менше.

Доба була важкою. Пацієнти, виклики, операції — усе, як завжди. Сьогодні я ловила кожну деталь. Наче намагалася запам’ятати, як пахне операційна, як звучить монітор, як виглядає світанок після безсонної ночі. Бо це — кінець одного розділу, але початок нового.

Відкриття реабілітаційного відділення було… масштабним. Назар, як керівник лікарні, добре постарався, щоб про нас знали всі. Я стояла в залі, дивилася на людей і ловила себе на думці, що це все — реальність. Моя реальність. Я довго йшла до цього. Наполеглива праця дала свої результати. Не кожному молодому лікарю вдається стати завідуючим відділенням так швидко, як це вдалося мені.

Місяці роботи. Безсонні ночі. Документи. Обладнання. Рішення, які потрібно було приймати швидко і без права на помилку. І ось воно. Світлі стіни. Нові апарати. Простір, який поки не пахне не лікарнею, але вже через кілька днів це зміниться.

— Ти це зробила, — тихо сказав Андрій поруч.

— Це робота цілої команди, — я глянула на нього.

— Ні, — похитав головою. — Тут твій почерк.

Я не встигла відповісти.

— Маріє…

Я обернулася. Ілля. У військовій формі. Біля нього моя сестра і мама. 

Він підійшов швидко і обійняв мене.

— Вітаю, — сказав тихо. — Я знав, що ти це зробиш.

— Дякую, — усміхнулася у відповідь.